Три покоління залізничників в одній сім’ї

У товарній конторі станції “Луцьк” жіночий колектив. Єдиний мужчина тут – керівник Володимир Гель. Цікаво, що цього молодого, енергійного чоловіка доля не випадково привела на залізницю. І батьки, і бабуся з дідусем по маминій лінії теж залізничники. Кожен з них усі понад 30 літ віддав одній роботі. А дід Григорій – 45! Його та дружину Ольгу навіть нагороджено почесним званням “Ветеран праці”. Ми зустрілися з цією династією напередодні професійного свята, адже 4 листопада – День залізничника.

Дідусь Володимира Геля Григорій Харчук родом із села Барилів тоді Лопатинського, а нині Радехівського району Львівської області. У тяжкі часи його, як сина куркуля, відправили у “відрядження” в Казахстан (батька кинули в тюрму у Сарнах Рівненської області, а матір вислали аж у Прокоп’єво, в Росію). Яка була найважча робота, за ту й брався. Так став монтером колії.

Бабця Оля теж опинилася у Казахстані не з власної волі. Її, західнячку, вислали. Вона пішла працювати провідницею. І треба такому статися, щоб одного дня на далекій чужині зустрілися Оля та Григорій. Коли розговорилися, виявилося, що вони не тільки з одного краю, а й з одного села!
Одружилися. Коли прийшов дозвіл повертатися в Україну, просилися на свою малу батьківщину, у рідний Барилів. Та “ворогам народу” дорога до отчого дому була заборонена. Що ж, порадилися і разом приїхали на Волинь у село Звиняче Горохівського району.
Тут з’явилася на світ Галя. За нею – Василь, Люба та Богданко. Діти зростали під стукіт коліс потягів й часто бавилися у “провідників” та “чергових по станції”. І коли на “порозі” було повноліття, саме Галина виявила бажання піти по батьківській стезі. Дівчина вступила у технікум залізничного транспорту у Львові. У тому ж приміщенні, тільки поверхом вище, було розташоване Львівське професійно-технічне училище залізничного транспорту. Тут, вже на останньому курсі, навчався земляк Василь Гель. Запізналися, потоваришували. А через рік Галина Григорівна вийшла за нього заміж.
На роботу влаштувалися у село Сенкевичівку. Так уже понад 30 років трудяться черговими по станції.
– Вже стільки літ на службі по черзі змінюють один одного, – гордиться їхній син Володя. – Без них жоден потяг через Сенкевичівку не проїде.
Володимир Васильович пригадує, як батьки так само “позмінно” чергували і біля нього із сестричкою Іриною. Діти підросли і теж обрали батьківський фах – стали студентами Української державної академії інженерів залізничного транспорту. Ірина – економічного факультету, а Володя здобув спеціальність “управління процесом перевезень”. У нього це вже була друга освіта, оскільки закінчив Львівський технікум залізничного транспорту.
Саме у харківській академії хлопець познайомився з майбутньою дружиною Ліною. Після навчання обоє влаштувалися на роботу у Луцьк.
Нині Ліна – у декретній відпустці за другим сином (працювала черговою довідкового бюро залізничного вокзалу), коханий чоловік – заступник начальника станції “Луцьк” з вантажної роботи.
– Для мене залізниця – це спосіб життя, – зізнається Володимир Васильович. – Не уявляю, чи міг би в житті обрати якийсь інший фах. Колії – це ж “артерії” країни, які забезпечують її життєдіяльність. Потягами везуть будівельні матеріали – у різних куточках держави люди споруджують житло, інші важливі об’єкти. Вантажимо цукор, а хтось на іншому кінці країни виготовляє з нього солодощі. Чи до нас зі сходу мчить вугілля – маємо тепло. Залізницею переправляють усе – і ліс, і олію, і щебінь з піском, і томатну пасту. За день, буває, завантажуємо та розвантажуємо до 60 вагонів – це сотні тонн різноманітної продукції. З нами живе наша країна, а ми – зі своєю залізницею.
Наталія КРАВЧУК,
м. Луцьк

 

• Нравится
•