За ліквідацію фосфорної аварії – премія від Президента і «букет» хвороб

16 липня 2007 року 41-річний Анатолій Кушнірук із села Сергіївка Рівненського району запам’ятає на все життя. Тоді надвечір надійшло тривожне повідомлення про фосфорну аварію поблизу Ожидова Буського району, що на Львівщині. Він, старший пожежник пожежного потяга станції Здолбунів, разом        з колегами уже мчав на місце аварії, в самісіньке пекло... Ось минає три місяці від тієї горезвісної дати. Для Анатолія – це дев’яносто днів боротьби за власне здоров’я, життя. Він лише тиждень тому вийшов на роботу.

«Протягніть ще», – просили пожежників, які працювали без протигазів
На місце аварії прибули пожежники. Тоді ще достеменно ніхто не знав, з чим мають справу – рятувальники робили усе, що могли, аби приборкати вогонь. А у той день надворі стояла небувала спека – під усі п’ятдесят!
Команда Кушнірука прибула в Ожидів близько восьмої вечора.
– Стихія вирувала з небувалою силою, нові загорання траплялися знову і знову, – пригадує ті години Анатолій. – Я був всередині пожежного потяга, оповитого димом, стежив за роботою мотопомп. Троє колег працювали на вулиці. Про своє здоров’я, життя ніхто не думав, адже ми знали, що неподалік – села, люди, діти. Ізолюючих протигазів АСВ-2 на усіх не вистачало. Та навіть якби кожен з нас мав такий засіб захисту органів дихання, все одно б це не врятувало. Адже його вистачає лише на 45 хвилин роботи. А ми гасили пожежу з восьмої вечора до четвертої ранку – вісім годин.
Анатолій Васильович зізнається, що відчув себе погано десь після півночі. Проте перше недомагання “списав” на надзвичайно високу температуру – в пожежному поїзді прилади фіксували +600С.
– О другій ночі “швидка” забрала одного з нас – Олександр Шевчук дуже скаржився на слабкість, печію, нудоту, – продовжує свою розповідь рятувальник. – Тільки тоді ми стали розуміти, наскільки усе це серйозно, що дихаємо жахливою отрутою. Але було надто пізно піклуватися про себе. “Протягніть ще”, – просили нас “еменесники”, і ми далі боролися з вогнем.
А наступного ранку Анатолій Кушнірук потрапив у реанімаційне відділення Рівненської залізничної лікарні.

Живе на таблетках і... винограді
“Стан вашого чоловіка критичний”, – відповіли медики Людмилі, яка зателефонувала у лікарню відразу, як дізналася, що з чоловіком – біда. Вона набирала номер реанімації ще і ще, сподіваючись почути більш втішну відповідь, та медики щоразу відповідали одне і те ж. Маленький Давид все запитував маму, коли він побачить тата. Людмила не знала, що йому відповісти. Чи ж побачить? Потім Анатолій покликав її та дітей, щоб... попрощатися, бо не вірив, що виживе. Лише через тиждень лікарі трохи обнадіяли. Та додому повернувся господар аж через два місяці.
– Перші дні після лікарні були дуже неспокійні, – ділиться наболілим Людмила. – Чоловік не міг спати, йому допікало безсоння, постійно скаржився на печінку, головний біль, нудоту, в’ялість. Став якийсь нервовий, тіло мав нездорового жовтого відтінку. Невдовзі його знову госпіталізували – вже у Львів. Звідти повернувся спокійніший, але проблеми зі здоров’ям не зникли. Лікарі виявили у чоловіка катаракту, хронічні гастрит і гепатит. Та він у нас ніколи не хворів! Тож як пожежник він постійно проходить медичні обстеження, до аварії в Ожидові єдиний запис у картці був – “остеохондроз”. Рівненські медики, правда, писали попередній діагноз – “токсичний гепатит” (пов’язували виникнення недуги з вдиханням парів фосфору), а у Львові чомусь не підтвердили.
Крім того, в Анатолія щодня з невідомої причини підвищується температура тіла. З обіду підскакує до 37,2-37,4 і нормалізується аж надранок.
– Чоловік досі на таблетках живе, – бідкається дружина. – Щоб підтримати хвору печінку, сидить на “виноградній дієті” (вичитали рецепт в одній газеті) – їсть тільки киш-миш і родзинки. Сподіваємося, це хоч трохи допоможе відновити сили та здоров’я.
– Розумію, гасити пожежі – моя робота, сталася біда – мусимо рятувати. Однозначно, ми мали там бути! – каже Анатолій Кушнірук. – Але хіба повинні були отруїтися? Ліквідовувати подібні аварії мали б спеціально навчені хімвійська. У нас з дружиною троє дітей. 17-річна Марія навчається у Київській республіканській художній школі, здобуває професію архітектора, 13-літня Оля – школярка, а маленькому Давидові лише три рочки. Про них ще треба дбати і дбати! Думки різні тривожать – чи не залишаться вони через рік-два без батька?
Тим часом, бідкається Людмила, медики відмовляються пов’язувати появу “букета” хвороб у її чоловіка з наслідками отруєння під час ліквідації пожежі поблизу Ожидова. Вона навіть з цього приводу звернулася до Президента України. Відповідь з Києва не забарилася. Листом лише повідомляли, що Анатолія “за вагомий внесок у гасіння пожежі поблизу Ожидова” премійовано тисячею гривень та його кандидатуру висунуто для нагородження орденом “За заслуги ІІІ ступеня...
Наталія КРАВЧУК,
Рівненська область

• Нравится
•