Хотешів – «кузня» партійних кадрів і північна столиця УПА

Якщо зважити, що список найстаріших населених пунктів Волинської області, які мають 500 і більше років, згідно з “Книгою рекордів” Петра Кравчука, нараховує лише трохи більше п’ятдесяти назв, то це, безумовно, давнє поселення на березі річки Турії. Так що до заповітної п’ятисотки Хотешову нині не вистачає лише тридцять літ.

У селі є могила… Тараса Шевченка
Який же він, Хотешів,  напередодні свого півтисячного ювілею? Тут понад 600 дворів і близько двох тисяч мешканців, а площа його –  3188 гектарів. Село, отже, чималеньке. Ну і, звичайно, як і кожне поселення, має щось своє, неповторне.
Директор Ковельського народного музею ім. Лесі Українки Іван Сидорук (уродженець села), наприклад, схильний вважати хотешівською родзинкою виготовлення дерев’яних іграшок – “чачок” по-тутешньому. Високоповажний пан зробив навіть спробу наукового опису продукції “чачкарів” (на яких ще п’ятдесят-сімдесят років тому можна було натрапити чи не в кожному хотешівському дворі, тепер же через  засилля дешевої китайської пластмаси цей промисел відмирає), – знайомих мені ще з дитинства, а тепер практично забутих нашими дітьми “вітрячків”, “літунів”, “стукавок” і “свистунців”. 
Інші хотешівці вважають, що якщо і відзначати щось чи когось, то передусім – місцеву школу. І відразу наводять аргументи: понад двісті її випускників стали вчителями, понад 50 – лікарями, а вже середньо-спе-ціального персоналу – то й не злічити. Кажуть, у радянські часи навіть була мода на начальників-хотешівців у районі: голів, парторгів та іншу колгоспну номенклатуру. В Любешові довгий час головним лікарем був хотешівець.
Але Хотешів був не лише “кузнею” партійно-радянських  кадрів. У часи Другої світової хотешівські ліси стали базою групи УПА “Північ”, а мешканці села відчутно поповнили повстанські лави. Це саме під Хотешовом готувалася, а потім удало здійснилася військова операція упістів (19 серпня 1943 року), внаслідок якої було прогнано німців з Каменя-Каширського. У руках повстанців опинилися військові склади, фураж, аптека. Майже тиждень кілька десятків підвод возили до Хотешова продукти, зброю, боєприпаси. Трофейну ж худобу роздали селянам навколишніх сіл під розписку.
Неподалік від Хотешова (урочище Зарічки) розміщувалася господарська частина повстанців, яка мала у своєму розпорядженні пекарню, млин, ремонтну майстерню, аптечний склад  і навіть ковбасний цех. Трохи пізніше функціонував шпиталь, яким керував лікар з Каменя Каранович. Для підготовки молодших старшин діяла школа, випускники якої поповнювали командирські вакансії усієї групи “Північ”.
У Хотешові часто розміщувалася ставка надобласного провідника, а в сусідньому селі Котуш був своєрідний призивний пункт. Восени сорок третього там зібрали чоловіків призивного віку, які пройшли медогляд, прослухали лекцію про мету УПА. А потім був святковий обід і запис бажаючих повоювати за країну. Згодом новобранці дали врочисту клятву на символічній могилі Тараса Шевченка, спорудженій у Хотешові поблизу церкви навесні сорок четвертого (цей пам’ятний знак українського визвольного руху за часів радянської влади було занапащено, але на початку дев’яностих хотешівці, яких ініціював рухівець Іван Сидорук, могилу відновили). Так що недарма в часи Другої світової село називали північною столицею УПА.

Євреїв розстрілювали на цегельні
Історія Хотешова настільки багата на події та цікавих людей, що не написати книгу про село було просто неможливо. І зробив це місцевий учитель Василь Федорович Шуйчик. Що цікаво, сам Василь Федорович родом зовсім з іншого села та й неблизького до Хотешова. Проте давно вважає себе хотешівцем, бо топче ряст тут уже не один десяток років.
– Багато вражень, – розповідає пан Василь про свою роботу над  нарисом з історії села, – ще й досі крають серце. Наприклад, трагедія місцевих євреїв. Їх розстріляли у листопаді сорок другого… До місця страти вони йшли, похмуро схиливши голови, без лементу й крику, мовчки змирившись із долею. Жінки вели дітей за руки, немовлят притуляли до грудей. Попереду єврейського натовпу йшов рабин. Їх  привели до цегельні Франека, зупинили над ямою, з якої брали глину. Рабин виголосив молебень і закликав усіх змиритися з карою Божою, спокійно роздягнувся догола і став перед катом. Пролунав постріл, і рабин упав у яму. Люди мовчки роздягалися, кидали одяг на купу, коштовності – на окремо простелене простирадло. За дві години все було покінчено. Селяни мовчки закопували холонучі тіла, а кати (двоє німців, інші – поліцаї) випили на місці по чарці горілки і подалися геть. А свідок цієї трагедії Зінаїда Баліковська пригадує ще й такий епізод: “Німець, який керував стратою, раптом помітив у натовпі двох юних дуже вродливих дівчат. Щось у його бездумному погляді, мабуть, пробудилося. Поліцаї мимоволі опустили гвинтівки: напевно, і їх вразила ось така незахищена краса. І душогуби відпустили дівчат. Але коли знову залунали постріли, і в яму із зойками попадали люди, відпущені зупинилися і поволі повернулися назад. Стріляйте і нас, сказали, ми будемо з ними разом”. У 1994 році на тому місці встановлено меморіальний знак. А от урочище Підчерітне, де найбільша братська могила євреїв, у післявоєнний період було відведено для захоронення загиблої худоби. Слів не вистачає, щоб дати оцінку такому ставленню до мертвих. Не по-людськи це, не по-християнськи.
– Протистоянням німців і євреїв, очевидно, не обійшлося у селі в сорокових?
– Так. Трагічні випадки засвідчують і протиборство комуністичного і націоналістичного підпілля. На другий день Пасхи (25 квітня 1943 року) під час церковної служби червоний партизан Василь Наумік на коні в’їхав у храм і застрелив священика Олександра Білецького, організатора блоївок УПА. Згодом у засідці партизани вбили провідника групи УПА “Північ” “Сушка”. Разом з ним загинули і керівник шпиталю лікар Каранович та медсестра Марія. Їх урочисто поховали на цвинтарі біля хотешівської церкви.
– До речі, про церкву. Кажуть, вона у вас дуже давня?
– Її побудували на кошти парафіян ще в 1790 році! Але завдяки старанням віруючих і священиків – і досі у відмінному стані. Проте не завжди обставини сприяли цьому: за більшовицької влади православна церква зазнавала всіляких утисків. Дійшло до того, що напівпримусом узяли у хворих з лікарні скарги на церковні дзвони, які нібито порушували їх спокій і лікування. І дзвони надовго замовкли. Дзвони, які селяни на початку війни, боячись, що фашисти заберуть на переплавку, заховали на кладовищі. Учасники цієї акції потрапили на фронт, де передавали один одному місце заховання, тож після війни їх повернули на місце.
Микола Шмигін,
Волинська область

• Нравится
•