***
Наймолодший з Ковальчуків Іван, якому тільки-но виповнився 21 рік, був працелюбним і добрим на вдачу. А що вже красень! Не одна про нього мріяла та тихцем любувалася. Однак, незважаючи на широкий вибір потенційних наречених, Іван не поспішав зв’язувати себе шлюбом. Думав собі, що гулятиме до років 25, а тоді лише почне вибирати підходящу дівку. Та не так сталося, як гадалося.
З якої оказії музики тоді грали, дід Іван вже й не пам’ятає. Але саме тут він побачив “новеньку”, нетутешню, значить, дівчину. Висока, струнка, з довгою білявою косою і величезними блакитними очима – вона так і манила погляд хлопця. “Справжня красуня”, – подумав Іван і попрямував до неї. Відрекомендувавшись, запросив на танець, а потім не відпускав від себе весь вечір. Білявка Марина полонила його з першого погляду.
Два місяці з дня їхнього знайомства промайнули, як день. Дівчина настільки припала Івану до душі, що він запропонував їй руку і серце. І про плани не женитися так рано вже й не згадував.
На заручинах молодий познайомився з родиною коханої. Нарешті побачив двох молодших сестер Марини, про яких вона так багато розповідала. Середульшій, Люді, було 18, а наймолодшій, Яні, всього 15. Обоє вони схвалювали вибір сестри хоча б тим, що по-дитячому зачіпали кавалера сестри прямо за святковим столом.
– Ну, чого тобі туди їхати? – Іван вже годину впрошував Маринку не залишати його так надовго перед весіллям. – Здався тобі той Казахстан!
– Ні, таки поїду, – Марина була вперта. – Погостюю у родичів. Вже стільки років запрошують, а все ніколи. Може, й грошенят зароблю яких.
Іван на те лише сумно зітхав. Про свої страхи і недобрі передчуття Марині навіть і говорити не став – розсміялася б в обличчя, та й по всьому. Перші кілька телеграм звідти ніби заспокоїли хлопця. Все добре, влаштувалася на місячний підзаробіток. Але коли і через три тижні не дочекався жодної звістки – сам відбив телеграму. Відповідь не забарилася – тих кілька слів були для нього громом серед ясного неба: “Пробач. Зустріла іншого. Знайдеш кращу.” Пізніше довідався, що той інший – її односельчанин. Хлопець був там на заробітках.
***
Почувався тоді Іван геть кепсько. Тільки й робив, що тинявся запиленими вулицями свого села і все дивився кудись вдаль. Згодом став навідуватися до Марининої домівки. Там його жаліли. Люда, середня сестра його колишньої нареченої, знайшла до нього потрібний “ключик”. Забувши про сестринську солідарність, вона втішала і голубила, вислуховувала усі його спогади про вечори, проведені з Маринкою, і радила якнайшвидше почати нове життя.
– Іванку, не муч себе. Вона не гідна тебе. Адже покинути такого, як ти, могла тільки легковажна і нерозумна дівчина. Я б ніколи так не зробила, – Людині слова лягали бальзамом на душу хлопця.
Він млів і танув. І якось зрозумів, що йому хочеться постійно бути поряд з цією дівчиною. Хоч зовні вона була схожа на свою старшу сестру, але характер мала інший – була мрійливою і щирою, ласкавою і доброю.
Не довго думаючи, Іван запропонував їй вийти за нього заміж.
– А що? – пояснював здивованим друзям, – вона нічим не гірша за старшу, навіть ще краща.
Звістка про весілля швидко облетіла усе село. Односельчани тепер тільки й мали заняття, що пліткувати про молодят:
– Ти ба, які плодовиті. Не встигла одна кинути, як він до іншої переметнувся. Певне, хлопець медом помазаний, раз до нього так дівки липнуть.
– Так-так, та й батькам дівок добре, – додавали інші. – Не втратилися. Що для старшої готували, середня візьме.
Сімейне життя молодої пари йшло як по маслу і здавалося солодшим за цукор. Відділившись від батьків, вони поставили власну хатину і почали там господарювати. Через декілька років Люда подарувала Івану синочка, трохи згодом – дочку. Молодий татусь натішитись не міг дітьми і дякував Богові, що той послав йому за жінку саме Люду. Гарна господиня, ніжна дружина і любляча мати – чого іще бажати? І навіть після того, як його засудили на декілька років каторги за політичну діяльність, Люда була вірною весь цей час і дочекалася свого чоловіка з далекого Сибіру. Разом і діждалися старості.
Людмилу Степанівну все більше турбувало здоров’я, одного разу вона навіть знепритомніла на руках у чоловіка. В лікарні Іванові сказали, що в неї був серцевий напад, і наступного вона не витримає. Це прозвучало для нього як вирок. Не міг уявити, як житиме без своєї Людочки. Тож почав берегти свою дружину, як зіницю ока. Все, що міг, робив сам, діти й онуки теж не залишилися осторонь. Іван носив її на руках, пригортав до серця і, як в молодості, говорив компліменти на вушко. Це, певно, було найкращим подарунком для Людочки перед смертю. Незадовго до свого дня народження вона лягла спати і не прокинулася. На похороні Івана не можна було впізнати – з кремезного чоловіка він перетворився на згорбленого і понівеченого життям діда. Побачивши Марину, яка приїхала з Казахстану, підійшов до неї і... подякував:
– Спасибі, що не повернулася тоді до мене. Завдяки тобі я прожив з Людою щасливе життя.
Від смерті дружини Іван відходив довго. Тяжко було морально і фізично, та й старість давалася взнаки. Звичайно, по господарству допомагали діти і онуки, які часто навідувалися, та все ж він відчував невимовний душевний біль від самотності.
На роковини смерті Людмили зібралася вся родина. Приїхала і наймолодша сестра Яна. Зоставшись якось з Іваном наодинці, вона почала бідкатися, як тяжко їй, самотній вдові, жити на світі. Був це тонкий натяк чи щось інше – невідомо, але після таких слів дід Іван по-іншому глянув на бабу Яну.
– А чом би й ні, – подумав одразу, – все-таки не чужа мені людина. І, до того ж, так схожа на Людочку! Та й від Марини ніби щось є.
І не відкладаючи, тут таки й запропонував Яні зійтися з ним.
– А як же діти, онуки? Не зрозу-міють, осудять! – страх осоромитися перед родиною заважав старенькій погодитися.
– Та не бійся. У молодих своє життя, а у нас своє, – відповів і тим самим таки переконав Яну переїхати.
...А дітей і онуків вони досі один поперед одним запевняють, що живуть не як чоловік і жінка, а як господар і господиня.
Ольга М’ЯЗІНА,
Волинська область
Comments: |