Чи справді внуки виганяють діда з хати?
Дзвінок був настирливим. А голос абонентки – вкрай збентеженим. Молода жінка з болем розповідала: «У нашому дворі живе старенький дідусь, якого внук з невісткою виганяють з дому. Цілий день бідолашний тиняється на вулиці. Якщо дощ чи сніг, то водії маршруток пускають його в машину погрітися, коли стають на обідню перерву на кінцевій зупинці. Ваша газета часто пише про зламані людські долі – приїжджайте і розкажіть про діда, який став тягарем для рідних».
Бродяга мимоволі
Разом з головою фонду милосердя й здоров’я Лідією Тарасюк, котра ніколи не пройде мимо скривдженої старості, вирушаємо у Ковель на пошуки діда-вигнанця. І треба ж так, щоб перехожий, щойно з ним заговорили, виявився колишнім співробітником онука. Він категорично заперечив почуте: «Не може такого бути, щоб Василь виганяв діда з хати. Він – людина по натурі добра, неконфліктна». А ті, хто бачив не раз накульгуючого літнього чоловіка у незмінному картузі на подвір’ї, розгублено знизували плечима. Дід справді тиняється з ранку і до вечора, але чому – ніхто толком пояснити не міг.
Довго чекати на появу старого не довелося. Відразу впізнала описаний силует і попрямувала за ним. А Лідія Іллівна тим часом уже розмовляла з молодим чоловіком (як я дізналася пізніше, онуком).
Дід Григорій виявився добродушним і балакучим, як і більшість літніх людей, котрим не вистачає тепла близьких та людського спілкування. Світлі небесні очі ще не зовсім з літами вицвіли. Дивився дід по-дитячому довірливо, розчулено та беззахисно. Сива борода і пишна біла чуприна надавали його обличчю лику святого старця. Йому минуло 70.
– От побачите, я тут довго не затримаюся, скоро поїду, – править дід Григорій свою лінію, дивлячись загадково у далечінь.
– І куди ж Ви поїдете? – допитуюсь.
– А мене заберуть на село мурувати грубки. Знаєте, скільки я їх за своє життя змурував?! І в Оленівці, і в сусідніх селах, – каже з гордістю, аж очі світяться і обличчя молодшає. І починає дід мало не на пальцях перераховувати, скільки і в якому селі поставив мурів. Та раз-по-раз повторює своє риторичне запитання: «Чи хоч хтось один сказав, що погана в моїх грубках тяга?» ...От побачите – мене заберуть.
Хоча хто і коли – й сам не відає. Проте чекає доброго дядю, який неодмінно приїде за ним, і, як дитя, тішиться своєю мрією. Поза сумнівом, що й досі господарі, яким прислужилися золоті дідові руки, знімали б перед ним картуза на його малій батьківщині. Тільки все вже в минулому, повернення немає. Як у тій пісні співається: «А молодість не вернеться, не вернеться вона».
Обідати доводиться аж надвечір
Доля розпорядилася так, що в 55 років Григорій, скалічивши ноги на будівництві, де працював сантехніком, пішов завчасу на групу. Щоб не сидіти без діла, згадав старе своє вміння мурувати грубки та печі. І після грохоту будови, міського шуму-гаму мило та любо було йому на селі. Це ж справжнє щастя – бути всім потрібним. Та щастя завжди нетривке. Коли повмирали батьки, мусив переїхати до міста. Прислужився онукам няньчити їхніх дітей, тобто правнуків. Водив малюків на прогулянки та в садочок, але найбільше любив працювати на землі і часто їздив на дачу. Однак з літами почала підводити пам’ять. Через клятий склероз загубив в’язку ключів та документи, навіть пенсійне посвідчення, ще й почав забувати вимикати світло, воду та перекривати газ. Дідові перестали давати від квартири ключі і відправляли його на вулицю, коли дорослі розходилися по роботах, а дітки йшли до школи. Отож неприкаяно тиняється старий, не знає де себе подіти. А як приспічить по нужді, ховається у підвал. Уже й сусіди це підмітили і почали нарікати. М’якосердим жіночкам із ближніх будинків дуже шкода старого, бо став він беззахисним, як мале дитя. Свою пенсію може отримати тільки з невісткою, а вона відразу віддає її за комунальні послуги. З міркувань, що гроші дідові ні до чого, оскільки його годують і доглядають. Щоправда, обідати не раз доводиться аж надвечір, коли всі повертаються додому. Бо навіть чаю не розігріє дід сам, якщо правнук не прибіжить.
«А де ж його діти, родина?» – виникне закономірне питання. Син спився, а донька потрапила із заробітків з Росії до божевільні. Друга ж мешкає на 9-му поверсі, що для діда, як найвища гора Еверест. Накульгуючи, він ще може піднятися до квартири онука на третій поверх пішки, бо панічно боїться користуватися ліфтом.
– Може, краще було б йому в інтернаті для престарілих? – делікатно натякаємо онукові.
– Та що ви, ніколи йому не буде там краще! – переконує онук.
Добре, що хоч не прагне спихнути старого у притулок. Хоча й про неблагополуччя діда говорить його розстебнута ширінка...
Старість – не радість. Тільки тепер збагнула сповна сенс незвичайного побажання сивим іменинникам: «Щоб до глибокої старості ви ходили на своїх двох і думали своєю головою, щоб не були тягарем для рідних». Склероз мізків – річ страшна. Але ще страшніша – склероз душі, що, мов іржа, роз’їдає пам’ять і серце молодих, і вони забувають, кому завдячують життям, хто їх виняньчив, і що не за горами власна старість.
З етичних міркувань імена героїв змінено.
Мирослава МАНЕЛЮК,
Волинська область
| Comments: |
