Жінка любить збирати журавлину і… зміїв
Цікава з Ганни ЖОГЛО оповідачка
Від «чорної хвороби» зцілила ікона
Коли Ганнусі було сім літ, пішли вони зі старшою сестрою до лісу по чорниці. Тамара заповнила свою посудину раніше і залишила меншу сестричку докінчувати справу. Збирає Ганя ягідки, аж раптом із-за кущів чорна мордочка. Схожа на собачу, але не собаки. А очі жовті-жовті, аж горять. «Пальне» ними – і всередині щось загоряється. Дівчина перелякалася на смерть. Метнулася вбік – воно теж, почала тікати – воно за нею. Довго так моталася по лісу, аж вибилася із сил. Де і коли загубила свого дивного переслідувача, не пам’ятає. Прибігла додому, як з хреста знята, поставила банку і... знепритомніла.
З тих пір почалися з дівчам дивні речі, чахло на очах. Кричала Ганя уві сні, аж здувало живіт. А бабки-шептухи виливали їй переляк, та нічого не допомогло. Подейкували, що то був сатана, який взяв подобу пса. Мовляв, ступила дівчинка на те місце, де хтось з її рідних накоїв людям багато зла. Мати шукала порятунку для доньки по монастирях. І як трапилася нагода, відправила донечку з кумою до Почаєва, бо сама не могла кинути роботу на фермі, хазяйство та п’ятьох дітей. Три тижні жила небога там. Досі пам’ятає своє паломництво.
– Вельми гарячі стояли дні. Важко було, у цілоденній молитві робилося млосно. Ночувати забирали мене глухонімі старці, стелили у себе під боком фуфайку. Потім змилувалася одна монашка і взяла до себе, та ще й підгодовувала тим, що їла сама. Якось стояла я цілу ніч та дуже пильно на ікону дивилася. І (чи то моя пора вже прийшла) бачу, як у Божої Матері з одного ока скотилася сльоза, за нею – ще і ще, потекли слізки, як горошини. Вона до мене усміхнулася. І хтось білою хустинкою обтер мені голівку, простягнув проскурку і святої води линув. Дивлюся, і ніби стороною відходить моя чорна згорблена постать. Як настала моя черга підійти по благословення, то старший з монахів, помітивши, що ікона мене зцілила, подарував мені образок Божої Матері. Але цю іконку батькова кума так мені і не віддала. Хоча старші люди казали матері відібрати, бо то ж моє благословення і часточку мого здоров’я забрали.
Ганнусі після Почаєва трохи віддало, три роки не було приступів. Якби не прикра оказія. Донька так старалася, підсобляючи матері, вийняти з печі свинячі баняки, що ненароком з ганчіркою вкинула вуглинку в татів чобіт, який скоро задимів. Як сонною батько її покарав, хвороба знову відновилася. Довго лежала вкрай виснажена Ганя в обласному психоневрологічному диспансері. За порятунок і доброту дуже вдячна лікарям. Особливо лікуючому Петру Дойчуку, який не тільки її підтримував, а й подарував чимало книг. Відтоді її поставили на облік і дали другу групу інвалідності з дитинства. Коли з розпадом союзу діставати ліки стало проблемою, відіслала листа із рецептами аж у журнал «Сельская новь» і звідтіля отримала бандероль з дефіцитними препаратами. Таким же чином писала не в одну редакцію і аж 27 бандеролей, хвалиться, отримала, бо добрі люди її скрізь шкодували.
Серце гадюки в кінці хвоста
Ще в дитинстві принесе вужа і в ліжку з ним грається, а домашні сваряться, наказують викинути. Коли після восьмого класу її до школи більше не пустили (треба було ж комусь допомагати хворій матусі по господарству), Ганя, сумуючи за школою, усе частіше шукала віддушину в лісі. І читала книги-журнали, дивилася усі передачі про тварин. Страхи дитинства призабулися. Тепер по-філософськи каже: «Не звірів треба боятися, а людей, їхньої жорстокості».
– Напевне, любите збирати ягоди і гриби? – запитую.
– Більше люблю ходити по брусницю та журавлину. Там багато гадюк. Підуть люди по ягоди, і, не доведи, Господи, до біди.
– А Ви не боїтеся?
– Я – ні. Ходжу до лісу ось так – у бриджах і капцях. Бо так легше. Ніколи не беру із собою жодної їжі – пригорща ягід завжди вгамує і голод, і спрагу. Та й води можна напитися із болітця.
Найбільше кортіло дізнатися, як Ганна ловить зміїв. А вона розповідала про це, як про щось звичне і просте:
– Треба рішуче наступити на змію біля голови. Але ні в якому разі не на моху, бо вислизне. Вона випускає під ногою багато густого білого яду. Беру її руками. А ще, знаєте, її можна заманити у трилітрову банку, поклавши туди кусочки яблук.
Мені стає моторошно від її слів. Помітивши мій страх, Ганна розповідає про зміїні повадки:
– Агресивніша змія – у соснових посадках, може напасти чи обкрутитися хвостом довкола ноги. А в моїх руках вона дрижить – боїться мене.
– ?!
– Лікарі кажуть, що в мене сильна кров, чи хтось із предків мав незвичайний дар. Коли я шукаю зміїв, вони кудись діваються. А на того, хто їх боїться, неодмінно виповзають.
– Ви ловите зміїв для промислу? Адже на отруті та шкірі можна заробити?
– А хто їх куплятиме? Коли назбирала яду, а потім дізналася, що його використовують, щоб робити людям порчу, то викинула. Якось пробувала знімати шкіру, вичитавши у Ванги рецепт, як роблять із серця змії ліки, запікаючи його у тісті. А ви знаєте, що серце змії знаходиться майже у хвості? Через це вона така вертка.
За кордоном могли б знадобитися незвичайні здібності Ганни Жогло, але не в нас. А підзаробіток до її 383 грн пенсії по інвалідності дуже згодився б. Хоча б на дорогі ліки. А нині ще й лікарі наполягають, що треба робити операцію на нирки. Де взяти кошти? Адже після смерті матері Ганна живе осібно від батька. І ні землі, ні господарства у неї нема.
Проте велика оптимістка не зациклюється на своїх проблемах. Любить подорожувати, а ще – грозу. Каже: «Як загримить, відчиняю вікно і спостерігаю – мені вельми цікаво, що в природі діється».
Мирослава МАНЕЛЮК,
Рівненська область
Фото Миколи КОМАРОВСЬКОГО
| Comments: |
