Донеччани такі ж люди, як і ми
Євген ХОТИМЧУК (зліва) вручає подарунки Олександру БРИЖУ
Вагон, як дзеркало нації
А покликала мене в дорогу на Донеччину приємна оказія. Надійшло запрошення від колеги, редактора газети «Донбас» Саші Брижа, на святкування 90-літнього ювілею цього видання. Ну, як було не скористатися такою нагодою. Тим більше, що в тих краях в житті своєму не бував. Хоча стільки про них начитався, наслухався легенд.
Перший сюрприз мене очікував уже у вагоні. Сусідом по купе виявився 87-літній маріуполець Володимир Григорович, котрий розмовляв чистою українською мовою. Звісно, мої брови поповзли вгору. Кадровий військовий, поїздив Союзом, але найбільше служив у Києві. Потім доля закинула у Маріуполь. Повертався саме з Трускавця. На моє запитання, як він зберіг знання нашої мови, пішов у наступ:
– Бо я – українець.
– Гм, хіба мало українців не знають своєї мови?
– Це не українці, це – салоїди.
А далі пішли такі добірні словечка, така тирада колишнього капітана, що не все можна й викладати на папері.
Дорога далека, часу на розмови – хоч відбавляй. І Володимир Григорович почав розвивати свої думки з приводу державності, духовності. Став цитувати Грушевського, Стуса. Зізнаюся, про окремі речі я й не чув.
– Тільки біда, що таких, як я, усе меншає і меншає, – з гіркотою констатував мій сусід. – Майже немає україномовної преси в наших краях. Не кажу вже про книжки. Парадокс, але за «червоних» у нас більше дбали про розвиток рідної мови, ніж тепер. Хоч на Донеччині проживає 63 проценти українців.
Забігаючи наперед, скажу, що й по дорозі назад мені попалися не менш цікаві сусіди. Колишній афганець Анатолій Гаврильчин. Кавалер двох орденів Червоного прапора, був важко поранений, практично повернувся з того світу. Він узагалі не міг сказати жодного слова українською мовою. Хоч батько родом з Турківського району Львівської області. У свій час по оргнабору був вивезений на Донбас.
Гаврильчин має невеличку станцію техобслуговування, займається дрібним бізнесом. Дуже багато розповів про страшні 90-ті роки на Донеччині. Тоді рідко випадали тижні, а той й дні, коли б когось не підстрелили. Самому доводилося бувати в різних перепалках.
– Тепер у нас усе поділено, стало набагато легше жити, – констатував колишній афганець.
А щось тут не Ахметова є?
Доки доїхали до готелю, поселився – стемніло. Незважаючи на втому, дуже кортіло побачити зблизька Донецьк. Уже було по десятій вечора, вийшов на центральну площу, котру стільки разів доводилося бачити по телебаченню. Було якось незвично тихо, по-домашньому затишно. Мирно прогулювалися зграйки молоді, на лавочках перешіптувалися парочки. Я б сказав, що наша луцька молодь і то буйніша.
Уже повертаючись з прогулянки, на всякий випадок у темному провулку оглянувся, чи бува ніхто за мною не чимчикує. Нікогі-сінько. Аж стало шкода. Ніякої тобі романтики, ніякого адреналіну.
Наступного ранку взявся знайомити мене з Донецьком директор друкарні «Донбас», наш земляк із села Колона Іваничівського району Волинської області Олександр Грицюк.
Він тут закінчив політехнічний інститут, працював у металургії, пізніше – в комсомолі, облдержадміністрації, а тепер перекваліфікувався у поліграфіста. Дуже привітна, славна людина.
Ми об’їздили Донецьк уздовж і впоперек. Відразу скажу, що місто мені дуже сподобалося. Багато зелені, широкі сучасні проспекти. Дуже багато новобудов. Особливо шикарні бізнес-центри, торговельні комплекси. Та про який об’єкт не запитаю «чий?», відповідь одна і та ж – Ахметова. Побували ми й на стадіоні, де підірвали Аліка Грека, і на новому, тому, що будують турки, тенісних кортах, у супермаркетах «Обжора», на шахті «Комсомолець Донбасу...» Я не витримав і запитав: «А щось тут не Ахметова є?»
Повертався додому живий
Дуже гарно, весело пройшло відзначення 90-річчя газети «Донбас». Серед інших надали й мені слово. Я почав із жарту, що, мовляв, мої колеги дзвонять і допитуються, чи я ще живий, чи, бува, донецькі не прибили. Зал насторожився. Та коли розповів, що приїхав з того краю, де всі хати під стріхою і в соломі дядьки й досі зберігають німецькі шмайсери, а дехто має й міномети, а то й артилерійські 45-ки, усі дружно зареготали.
А в перерві і на фуршеті до мене підходило багато колег, художників, літераторів, представників інтелігентських кіл, тиснули руки, передавали привіти знайомим з Луцька. І що цікаво, у розмові відразу переходили на українську мову, хоч це їм важко давалося. До речі, і на концерті тут виконували дуже багато українських пісень. Відчувалося, що їх тут люблять, шанують.
Залишив я Донецьк уже своїм в дошку. Бо перезнайомився з багатьма журналістами. Завдяки моїй агітації бізнесмен Олександр Журавель встиг побувати на Світязі і відпочити. Ниточок, що зв’язують мене з Донеччиною, все більшає, вони міцнішають.
Євген ХОТИМЧУК
Луцьк – Донецьк – Луцьк
| Comments: |
