Полюбив криву й потворну
Підпис відсутній
І хоча стара нікому навіть поганого слова не сказала, до неї ставилися з острахом. Але вона не скаржилась. Та й кому що скажеш: майже всі ровесники повмирали, а молодим до неї діла немає. Хіба що якогось неслуха налякати. Тому бабця, намагаючись поменше показуватись людям на очі, цілими днями сиділа біля брудного, засидженого мухами віконця, через яке годі було щось побачити.
Але їй і цього вистачало.
Що вона бачила у житті? Промайнуло, як один день. І згадати нічого. Хоча…
На селі вона була найбіднішою. Точніше, вона і її молодший брат, якому після голодної смерті батьків, Марія стала і за матір, і за батька. Про заміжжя вона уже давно не мріяла: негарна, кульгава, хлопцям не подобалася. За всі тридцять років її життя жоден з них навіть не підійшов до неї. Спочатку, ще будучи молодшою, вона пробувала кілька разів сходити на танці. Але згадавши той сором і відчуття власної неповноцінності, які просто тиснули на неї, коли сиділа одна-однісінька у величезній залі, у той час як її подруги танцювали один танець за другим, більше туди не ходила.
…Дівчата повиходили заміж, уже й молодший брат оженився, а Марія так і залишилася дівувати. Навіть старі парубки, вдівці та розлучені обминали її: кому потрібна погануля, яка засиділася у дівках. Отак і жила: працювала в колгоспі від ранку до пізнього вечора. Приходила додому лише для того, щоб забутися на кілька годин, і далі до роботи. Так їй легше було жити і не так гостро відчувалася самотність, яка часом скручувала настільки, що хотілося вити, немов поранена вовчиця.
Словом, існувала, старіла потихеньку, і, здавалося, що гірше уже бути не може. Як виявилося, може. Спекотного літнього дня в село на конях влетів якийсь незнайомий чоловік, що, не перестаючи, кричав: “Війна! Війна!”
***
Це невеличке село, що на півдні Хмельниччини, зайняли німці, а жінки (якщо не брати до уваги хлопчиків, калік та старих, бо залишились тільки вони) продовжували працювати: хто на полі, хто на фермі. Дівчата та молодиці на вулицю намагалися не показуватися – боялися. А Марія вільно ходила селом – німці на неї уваги не звертали.
Якось холодного жовтневого вечора, йдучи з поля, в очереті біля річки почула якийсь шурхіт. Може, собака, подумала вона і злякано зупинилася. Звук повторився, але тепер ще явно почувся тихий стогін. Жінка кинулася до очерету і побачила чоловіка, який лежав непритомний у болоті. Вдати, що нічого не помітила, і залишити пораненого не змогла: її брат теж був на війні, і, можливо, йому теж хтось колись допоможе.
Взяла попід руки і городами, щоб ніхто не бачив, потягнула до свого двору. Чоловік, дарма що худючий, був страшенно важкий, тому через кожних десять кроків зупинялася перепочити. Але найстрашнішим було те, що він увесь час стогнав, і Марія боялася, що хтось почує.
Вдома роздягнула його, відмила від болота і засохлої крові – і вжахнулася: у величезній рані на плечі вже завелися хробаки… А у неї ж ніяких ліків немає! Окрім рум’янку та ще кількох цілющих трав, вона нічого не знала.
Вдень, щоб нічого не запідозрили, ходила на роботу, а вночі сиділа біля пораненого, який усе ще марив і намагався кудись бігти.
Опритомнів він аж через чотирнадцять днів. Виявилося, що в тому болоті чоловік пролежав не один день: поранений, він пробирався до своїх, знесилився і там би й згинув, якби не випадкова рятівниця.
***
За час, що врятований чоловік прожив у неї, Марія прикипіла до нього душею. Нехай рудий, нехай миршавий і нижчий від неї мало не на голову, але він був тут, поряд.
Федір (так звали пораненого) поступово набирався сил. Він розповів своїй рятівниці, що вдома у нього дружина і двоє дітей, а ще – стара мати. Марія йому – про своє сумне дівування, про брата, від якого ось уже півроку, як немає жодного листа… Якось так розчулилася, що аж губи затремтіли. Федір пригорнув її, і ніхто з них так і не зрозумів, як усе сталося…
Минула зима. Ось уже розквітнув буйним цвітом травень, і через кілька днів по селу пройшла радісна звістка – війна скінчилася. Марія раділа разом з усіма, а серце гризла тривога: ось і все, ну, ще тиждень-два, і Федір поїде додому. А вона знову залишиться одна (від брата листів так і не було). Страждала, зітхала стиха, щоб чоловік не чув, – знала, що на цьому її жіноче щастя закінчилося.
Федір теж чомусь більше мовчав, про щось думав.
“Маріє, я хочу залишитися з тобою”, – сказав якось вночі.
Відповісти не змогла, сльози, вперше за багато років, градом полилися з очей.
Вирішили, що він поїде додому і все розповість дружині. Вона у нього красива, тож сама не залишиться. Та й матір треба забрати з собою.
Домовилися, що Федір повернеться через два тижні. Зібрала його, провела за село. І стала чекати.
Місяць, два, а ні Федора, ні хоча б якоїсь вісточки від нього не було. Щодня вдосвіта виходила за село, чекала, виглядала…
А потім перестала. І яка ж вона дурепа, невже повірила, що він через неї покине жінку і двох дітей… Ну й нехай, заспокоювала себе, вона вже не одна – під серцем ось уже третій місяць носила дитятко.
Взимку, коли живіт уже неможливо було сховати, селяни здивовано переглядалися: і хто б міг спокуситися на цю потвору?
***
…Її Федір знайшовся ранньої весни, коли зійшов сніг. Його помітили жінки, що пішли до лісу наточити березового соку. Впізнати тіло, обгризене собаками, було неможливо, але по опису одягу та вузлику, в який була загорнута пляшка з молоком, Марія зрозуміла, що то був Федір. Що з ними сталося, так ніхто і не дізнався.
Дитина того ж дня народилася мертвою, а ще через три місяці прийшла похоронка на брата.
Лариса ШАНДОВСЬКА
| Comments: |
