По чім, діду, ваш кошик?

Є в селi Іза, що у Хустському районі Закарпаття, і забiяки, і любителi оковитої, але немає безробiтних. Там усi селяни – пiдприємцi! Для того, щоб заробити грошi, у справу, якою займається село, не потрiбно вкладати мiльйони. Ба, навiть i сотнi гривень.  Лишень одягти гумовці, нарубати лози й не лінуватися.

Гнiздо для коханої

На лозяному столі – лозяний капелюх. Тут все: гойдалка, диван, стіл – ручної роботи, плетене з вербової лози. Селяни Iзи тішаться, що я захоплено одягаю капелюхи й гойдаюся на вербових диванах. “Лоза жива. Ви лишень прислухайтеся”, – мiй погляд спiткнувся об натрудженi руки в мозолях i подряпинах. «Це не болить. Руки звикли до лози, а лоза до рук. То життя», – ловлять мiй знiчений погляд закарпатцi...
“Село наше було бiдне. В Iзi жив рибалка Михась. Працював чорно, та його родина все одно голодувала. Тиса риби не давала. Не витримав Михась, топитися пішов. Та як ступив у воду – вербовий кущ побачив. Нарiзав прутиків, руки самi сплели велику сiть. Прегородив нею Тису – риби у неї потрапило стiльки, що все село їло”, – ось так за однією з легенд в селі й розпочалося лозоплетiння. За іншою ж бідний русин взяв собі за жінку багачку Ізольду. А що не мав змоги покласти її спати на пухові перини, то виплів ліжко-колиску з вербових прутиків і травою вистелив.   
 Нині Iза, село на дві тисячі дворів, багате. Кожна друга оселя – новобудова. Щосуботи весілля. Молодь із села не втікає. “Чого нам по заробiтках вештатися, як i вдома роботи доста. У нас не працює й не заробляє хiба ледар. Але таких у селi немає. Молодi женяться, дiточки у них пiдростають. Ще у колисочцi, а тато з мамою вже в рученя вербу кладуть, аби з малих лiт лозу любило”, – кажуть. Придане донькам батьки також дають лозяне. Невiстки й зяті з Iзи, як знахiдка. Дівчата виплетуть скриньки, корзинки, серветки, сумочки. Ну а за хлопцями – лiжка, дивани, столи, колиски i гойдалки.

Замість картоплі – верба на городі

По обидва боки дороги – найрiзноманiтнiшi вироби з лози. Кожен двiр виставляє на вулицю свою працю. Чого тут лишень немає: корзини на хлiб, цукерки i фрукти, столи, крiсла, плетенi бутлi пiд вино, дивани – для душі і для побуту. Та перш ніж це диво потрапить на вулицю – такий собі базар, потрiбно докласти людських рук.
“Лозу найкраще збирати в теплу пору року. Взимку вона не така пiддатлива для роботи. Тодi її треба добре пропарювати чи вiдварювати. А ця, – Свiтлана Пригара показує менi тоненькi гiлочки верби, – бачите, як легко кора вiд гiлки вiддiляється”.
Беру у руки вербу i нiж, буду готувати лозу для кошика. Я одну лозину обшмульгала, а у моєї тезки оберемочок бiлiє. Жінка усмiхається: треба навички мати. Вона з чотирьох літ ось так шмульгає.
Для кошика не кожна верба годиться. Зазвичай у лозоплетінні використовують лозу кущової верби. Але не всю. Плетиво любить лише молоденькi пагони. По лозу iзiвцi ходять на берег Тиси. Ще закарпатцi їздять в Iвано-Франкiвську область. Той, хто не плете сам, вирощує чи заготовляє лозу i продає її односельчанам. За кiлограм – п’ять гривень. Не хочеш платити, взувай гумовi чоботи.
Нарiзання лози – лише перша сходинка азів до ось цiєї красивої корзинки. Другий етап – вiддiлити лозу вiд кори, третiй – висушити (не пересушити!) на сонцi. Тодi товстiшу лозу роздiлити на спецiальному станку на кiлька тоненьких, посортувати, пофарбувати. Словом, перш ніж взяти лозу в руки й виплести з неї запланований вирiб, треба добряче потрудитися.

Лозяні лебеді і люди

В оселях Ізи й лiжка лозяні. Кажуть, молодята, які на такім ложі шлюбну нiч провели, не розлучаться.
– Цього лежака ще няньо виплiв. На ньому дiти i внуки виросли, а тепер ще й правнуки. Няньо добрий майстер був. Володів такими секретами лозоплетiння, що нинi й мало хто знає, – Василині i Володимиру Цибалам за 80. Бiля стареньких стоїть корито з водою. Лоза вологу любить. У баби болять ноги, ходить на милицях. Дiдо не чує й недобачає вже. Та стареньке подружжя завзято плете кошики. Великi й маленькi. З тонкої i не дуже лози. “Скільки себе пам’ятаємо – стільки й плетемо. І дiди, i прадiди плели. І дiти-внуки плетуть. Не уявляємо себе без лози”, – каже баба Василина і пробує навчити мене виплiтати кошичка. – Прутик до прутика, з добром у серцi, з усмiшкою. Лоза, як людина, настрiй відчуває i тим, хто вирiб придбає, енергiю передає.
“А хто ж у селi найкращий майстер?” – допитуюся. “Немає кращих чи гiрших. Всi добрi. Але кожен має свій “почерк”, – відповідають.
Одну i ту ж корзинку одним способом будуть плести десять людей, а корзини – рiзнi. Необiзнаний рiзницi й не помiтить. А ми вiдразу впiзнаємо, хто ту корзинку виплiтав. То все тайна лози i рук”, – уміхаються. Був в Ізі й майстер, який з лози… людей виплiтав. Мав він, окрiм золотих рук, i один недолік: любив випивати. Помер цей чоловiк. I нiхто бiльше такого таланту не має.
Робота у бізнес-сім’ях кипить. Однi заготовляють, iншi фарбують, ще iншi плетуть. Готовi вироби з лози також продають всiєю сім’єю. Та не всi селяни спроможні торгувати. Тримають корову, свиней, город, а на все це треба час. То ж у селi є й свої “скупщики”. Беруть дешевше, продають дорожче. Окрiм своїх посередників, в Iзу приїжджають й чужi. Цiни у селі на товар рiзнi. Капелюх коштує 10 гривень, кошики – від 15-ти до 50-ти, крiсло-гойдалка – 250 гривень. Набiр з дивана, стола та двох крiсел потягне за тисячу. В асортименті працьовитого села понад три тисячі виробiв! Є тут і буда для пса, хатки для хом’ячкiв, пiдставки пiд газети, абажури, іграшки.
Кожна селянська хата має в рiк від 15 до 30 тисяч гривень прибутку. Дiти також заробляють. 13-рiчний Iванко плете хлiбнички. Його мрiя – купити велосипед. Семирічна Мар’янка продає кошички для квiтiв. За гривню. Щоб придбати модну спідничку, їй доведеться сплести ще багато кошичкiв.
 Свiтлана МАРТИНЕЦЬ,
Закарпатська область
Фото автора

 

• Нравится
•