Десять школярикiв з однієї родини!

Дружна сімейка ГЕРИЧІВ

Шістнадцять – я!

“Мама купила менi рюкзак, зошити, і я пiду до школи!” – поважно пояснює Максимко. “Ти пiдеш не до школи, а в  садочок. Там тебе вчитимуть букв. Ти у нас тепер дошкільня, – пiдхоплює на руки Максимка 15-рiчна Оленка і додає. – Ой, у нас так багато в хатi школярiв, що й меншi також вважають себе учнями. А Юлiан у нас взагалi, як енциклопедiя – напам’ять знає дуже багато казок, вiршiв i пiсень. Напевно, буде вiдмiнником”.
– Оленко, як ти всiх їх пам’ятаєш? – з подивом спостерiгаю за зграйкою білявих, русявих та чорнявих голiвок.
– А що ж їх пам’ятати? Меншеньких я на руках виняньчила, а старшi мене вибавили. Та й маленьких у нас лише троє. Ось Юлiаночка пiдросте, i вже сумно стане – не буде кого на руках колихати, – сміючись, дiвчинка зове шестирічного Юлiана. Каже, що його я запам’ятаю, бо вiн у них, як сонечко – золотий.
– А я – Едуард, а наша мама – герой! – намагається твердо вимовити букву “р” бiлявий малюк. На подвiр’ї Геричiв, що мешкають у селi Добрянське Закарпатської областi – справжнiсiнький дитячий табiр. Дiточки, як тi молодi опеньочки. Один дрiбний, iншi ще дрiбнiшi. Найстаршiй, Лідії, 22 роки, наймолодшiй, Юлiаночцi – півтора. Всього у 45-рiчного Михайла та його дружини, 42-рiчної Юлі, 16 дiточок, як у казцi.

Люди показують пальцем – «орава»

– Коли ми всі разом йдемо, то люди часто озираються. Є й такі, що пальцями бiля скронi крутять – “орава”. На Закарпаттi нинi модно не дiтей народжувати, а будинки-палаци вибудовувати. Хай ми бiднi, палацiв не маємо, але скажiть мені, у кого ще є одинадцять ось таких соколiв, – пiдкидає на руках одного із синiв батько Михайло, – i п’ять таких красунь, – гладить по голiвцi донечку, котра найближче. Батькового тепла i маминої ласки у найбагатодiтнiшiй i наймолодшiй родинi України вистачає для всiх. Старший Герич каже, що ще б i чужих з п’ятеро взяв, але дуже важко пробитися з цiєю пропозицiєю через iснуючий бюрократизм. – Не важко вам? – запитую, бо з двома дiточками клопотiв багато, а тут шістнадцять.
– Важко, але це своя ноша, – усмiхається батько великої родини. – Перед школою дев’ять рюкзачкiв, дев’ять шкільних форм, дев’ять пар черевичкiв i кiлька сотень зошитiв потрiбно придбати. Та й у дитячий садочок нашого найменшого школяра голим-босим не впустиш. Тож весь час думаєш про те, як їх одягти i прогодувати. Крутишся, як бiлка у колесi. Тiльки й спокою, коли всiх спати повкладаємо. Добре, що зараз гуманiтарний одяг можна дешево купити. Дiти у нас добрi, розумiють, що на модний у тата з мамою грошей не стане. Старших намагаємося одягати краще, щоб їм не соромно було перед однолiтками. У мене зарплата державного службовця – 420 гривень, а у мами нашої – 1700. Вона – основна годувальниця, – усмiхається дружинi.
– Ще дві корови є i татовi руки, – каже, пригортаючи до грудей півторарічну донечку мама Юля. – Тато у нас найкращий. Дбає про нас i любить, а це найголовнiше.
Минулого року Геричі видали замiж Лiду, а старшi сини Михайло та Iванко на заробiтки у Москву поїхали. Як та ластiвка припадає мати до своїх дрiбних дiточок:
– Повиростають, не зогледишся й коли.
– Не журися, мамо! Зате як сядуть за один стiл всi нашi внуки i правнуки, ото радостi буде! – пiджартовує до дружини Михайло.
Розповiдає, що у його дiда було 40 внукiв та 83 правнуки.

Хати Геричів з… пляшок 

Попри всi фiнансовi труднощі, багатодiтна родина намагається не лише дiточок на “ноги ставити”, але й стежить, щоб кожна дитина мала спеціальність. Лiда, яка  працює медсестрою у районнiй лiкарнi, освоїла п’ять професiй!
– Вона у нас водiй, перукар, масажист, акушер та швачка, – усмiхається мати й бiдкається, що не вистачає їхній сім’ї грошей на iнститути.
Хоч Михайло каже, що вони “багаті серед бiдних”, та разом зi старшими синами... будує для дiтей новi оселi.
– Я не вiчний. Замкiв їм не побудую, а дах над головою, хай не всiм, а хоча б половинi, допоки сила є, злiплю, – показує менi нову оселю для сина.
Дiм побудовано iз... пляшок з-пiд шампанського.
– Я на смiттєвозi довгий час працював. Зараз нам трiшки легше, а кiлька рокiв тому було дуже важко. Сидiли на одних супах i картоплi. Щоб заробити грошей на одяг, дiточки мили цi пляшки, i я здавав їх на склопереробний завод по 10 копiйок. Коли почали приймати по чотири копійки, то перестав. Тоді родичi якраз були на заробiтках, то звiдти й привезли технологiю будiвництва з пляшок, – розповідає чоловік.
Михайло тiшиться, що має вже синiв-помiчникiв.
– А он бачите цi матерiали на нову хату? – показує на акуратнi стоси каменю та цегли. – Це наш Iванко Лiді подарував. Їздив на заробiтки, то й заробив сестричцi на весiльний подарунок. Каже: “Хай має пам’ять про найстаршого iз братiв”.
До роботи у цiй сім’ї привчають всiх дiточок ще змалечку. До науки також. Всi школярики Геричiв навчаються лише на добре та вiдмiнно. Звичайно, i двiйки бувають. Як без них? Але за поганi оцiнки у цiй сім’ї не карають. Проблеми багатодiтна сім’я звикла вирiшувати гуртом, як i кашу їсти.
Свiтлана МАРТИНЕЦЬ,
Закарпатська область
Фото автора

• Нравится
•