Сто рушничків щастя для наречених
Майстриня Марія Ковальчук
Загалом талант Марії Ковальчук багатогранний, бо має хист не тільки до створення художніх образів на полотні, але й до поезії, музики. А ще – до організації мистецьких заходів, за що, між іншим, ще за радянських часів, коли очолювала колектив місцевого будинку культури, була відзначена орденом «Знак Пошани». Але найбільша розрада для її душі – це, звичайно, вишивання. Причому, вишиває бокіймівчанка оригінальним методом. Бере полотно, розмальовує його, а вже опісля по намальованому накладає нитковий візерунок.
Переважно Марія Іванівна користується гладдю. Хрестиком вишиває рідше, але обов’язково, коли застосовує чорно-білі тони. Втім, в обох випадках її вишиванки виходять дивовижними, як райські писанки. Це стосується і весільних рушничків щастя, і, тим паче, картин.
– Недавно завітала до мене знайома землячка, – розповідає Марія Іванівна. – Бідкалася, що дочка виходить заміж у Німеччину. Отож, хотілося б, щоб у далекому краю жив із нею український дух, щоб щось нагадувало про рідну оселю. Зійшлися на тому, що кращого талісмана, ніж вишиті рушники годі й шукати. Я намалювала узори, почала роботу, а замовниця довершила справу. І найперше вишила весільний рушничок щастя. Так ось, коли його простелили перед нареченими, німець не те, що без вагань, просто поспіхом ступив на нього. Бо напередодні йому розповіли про український народний звичай – хто першим ступить на простелене полотно, той буде господарем у домі. Це одна приємність. А друга полягає у тому, що Леся у своєму німецькому обійсті порозвішувала вишиванки по стінах, над іконами. Прийшов її обранець Стефан з роботи додому і аж закляк на порозі від здивування. А потім неждано-негадано наскликав сусідів – дивіться, мовляв, яка краса. Радості цього вечора у родині не було меж…
Приємно і Марії Іванівні від такого визнання та пошани. Зрештою, доброго слова за свої унікальні роботи вона заслужила від багатьох, кому дарувала кольорові орнаменти. За її щедрі подарунки для храмів не один раз звучали «Многії літа». До речі, у Війницькій церкві ( це по-сусідству із Бокіймою) усі престоли вкриті саме її вишиванками.
Цікаво, що раніше Марія Іванівна якось байдуже ставилася до висловлювань, що мистецтво крім краси повинно приносити ще й прибуток. Із чоловіком заробляли пристойно, мали певний гріш на прожиття. Тому й гадки навіть не виникало, щоб торгувати вишиттям.
Часи, на жаль, змінилися. Чоловік відійшов у небуття. Прожити на зароблену пенсію практично неможливо. Отож, і стали вишиванки товаром… Однак головне при цьому, щоб товар приносив радість, як, приміром, цьогорічним молодятам, які замовили у Марії Іванівни рушничок щастя із декількома десятками різних квіток. Вони довго не могли відірвати поглядів від зачарованого сплетіння кольорів, а опісля, подивовані надмір помірною ціною, запитали: «Ви не соромтеся, кажіть, може, ми не доплатили, бо ж справжній шедевр».
Зрештою, Марія Іванівна вірить, що настануть «легші» часи, що натхнення й надалі не полишатиме її, що доживе до великої персональної виставки. А достойних робіт у неї для такої виставки попри продаж вистачить. Вистачить, по суті, й зараз, бо має вишиванок стільки, що, як кажуть, стін у хаті замало, щоб їх розмістити. Генеральною ж репетицією до вищезгаданого заходу можна назвати міні-виставку, яку недавно Марія Ковальчук організувала у селищі Млинові на святі народної творчості. З даного приводу один із відвідувачів у зошит відгуків красномовно записав: «Аж не віриться, що ці полотна створені руками. Це, швидше за все, краса нерукотворна».
Сергій Новак,
Рівненська область
| Comments: |
