Андропов дав квартиру
Петро БУТКЕВИЧ у комп’ютерному класі
Лист «дорогому Леоніду Іллічу»
Родом він із села Орв’яниця Дубровицького району Рівненської області. Після служби в армії колгосп направив юнака на навчання у Рівненський водний інститут. Петро вчився на меліоратора, одружився, народилася дитина. У вільний час активно займався спортом – греко-римською боротьбою.
П’яте січня 1979 року стало драматичною датою у його житті. 22-річний студент Рівненського інституту водного господарства Петро Буткевич того дня брав участь у залікових змаганнях з вільної боротьби на першість свого навчального закладу. Необережний рух суперника, і спортсмен опинився на підлозі з переломом шийного хребця. Далі – провал у пам’яті, десять днів у реанімації і вісім місяців у лікарняній палаті. Що робити і як жити? У той трагічний день його донечці виповнилося лише 20 днів. Наступного дня Петро з друзями мав їхати в село на хрестини, вже й квитки купили. Рівненські медики робили все можливе й неможливе, але діагноз звучав, як вирок. Коли через п’ять місяців нерухомості у травні 1979 року його піднесли до вікна на п’ятому поверсі у лікарні, він прийняв рішення, яке стало визначальним:
– Я побачив цей зелений, прекрасний світ, і все таке стало дороге. Тепер не можу передати ті почуття і думки. Але тоді вирішив, що повинен повернутися до повноцінного життя, – пригадує пан Петро. – Двоюрідна сестра Ольга Гаврильчик була поряд зі мною. Я ж лежав трупом, мене треба було перевертати, – каже він. – Я дуже хотів вижити і стати на ноги. Заради цієї мети робив все, що міг. Просив у думках: «Боже, дай мені сили витримати це». Адже я був молодий. Деякі люди у подібних ситуаціях впадали у відчай. У мене жодного разу не з’явилася думка щось собі заподіяти.
Вольовий та наполегливий Буткевич не збирався здаватися. Став виконувати спеціальні вправи з гантелями, згодом – зі штангою. Його особистий рекорд – 43 кілограми в лежачому положенні. У скрутну хвилину біля Петра були три його брати, а найбільше – Василь, який не відходив від нього.
– Брати та друзі мені допомагали, зробили тренажери, я щодня тягав «залізо». Склав спеціальні графіки – від фізичних вправ з’явилася сила в руках. Вів щоденник, куди записував свої досягнення. Зробили спеціальну раму: мене піднімали на ноги і я по п’ять годин стояв. Спочатку знесилений падав, але сам собі казав: «Я зможу». Читав спеціальну літературу, посібники Валентина Дікуля, який розробив власну методику для людей з такими травмами.
Щоб не впасти у відчай, людина повинна чимось займатися. Буткевич взяв олівець і спробував малювати, займався різьбою по дереву. Почав вірші писати.
Після травми Петро Буткевич два роки був в академвідпустці. Потім його відрахували з інституту, і він жив з мамою у рідному селі. У 1982 році Буткевича відновили у вузі. Це також сталося завдяки його наполегливості.
– Але я написав листа «дорогому Леоніду Іллічу», – Петро Федорович розповів, хто йому підказав звернутися до Генерального секретаря ЦК КПРС Брежнєва. – Зовсім випадково зустрівся з московським режисером Олександром Олександровичем Ломакіним, який лікувався тоді у Рівному. Розповів йому про свою ситуацію. Я вже звертався до Щербицького та місцевих начальників, але приходили відповіді, що нічим допомогти мені не можуть. Буквально за п’ять хвилин Ломакін написав листа і ми його відправили в Москву. Не знаю, чи читав Леонід Ілліч моє звернення, але через двадцять днів до мене приїхав інструктор, а потім другий секретар Дубровицького райкому партії Соколовська. Подивилася, як я живу. Після цього приїхав заступник декана Юрій Миколайович Грищенко. Мене забрали у Рівне, відновили в інституті і поселили у гуртожитку (я тоді вже трішки пересувався на милицях). Пообіцяли дати однокімнатну квартиру.
Тримається сам, підтримує інших
Петро терпляче чекав. Справлятися з усіма побутовими проблемами йому допомагали однокурсники та родина. З дружиною вони розлучилися.
– Мене доглядала двоюрідна сестра Надя Гаврильчик, яка була тоді студенткою. Вона приходила після пар, готувала їсти. Але ви навіть уявити не можете, що таке жити інвалідові на візку у студентському гуртожитку.
У листопаді 1982 року Брежнєв помер, а обіцяної від Генсека квартири Петро Буткевич так і не отримав. Тоді він написав листа новому Генеральному секретареві Юрію Володимировичу Андропову, і на початку 1983 року Буткевичу виділили однокімнатну квартиру на першому поверсі.
– До мене приходили викладачі з інституту, – розповідає Петро Федорович, – міністерство дало спеціальний дозвіл, і мені читали лекції. Таким чином вчився. Мабуть, тоді я був один такий студент на весь Радянський Союз, до якого професори приходили додому. Адже вчився на стаціонарі.
У радянські часи інвалідів не було видно на вулицях. Їх ніби не існувало. Кожен залишався наодинці зі своєю бідою, лише Петро Буткевич не здавався, а стукав в усі двері, і вони перед ним відчинялися.
Видно, таким вольовим людям так Бог дає, що й особисте життя налагоджується. У серпні 1986 року він одружився вдруге. Дружина Жанна народила йому сина і дочку.
Наполегливий Буткевич тепер допомагає й іншим. Вже четвертий рік він очолює Рівненське міське товариство інвалідів з порушенням опорно-рухового апарату. Він досі не втомився стукати у чиновницькі двері. Їхнє міське товариство вже виграло чотири гранти, за які придбали машину «Соболь» за 30 тисяч євро, і в обласному центрі є «Інватаксі» зі спеціальним підйомником, яке перевозить інвалідів. Цим безкоштовним транспортом уже скористалося 1400 людей. Ще й ремонтують інвалідні візки.
– Маємо свій комп’ютерний клас, є доступ до Інтернету, – і Буткевич показав нам своє дітище.
На завершення нашої розмови Петро Федорович сказав:
– Хочу звернутися до тих людей, які потрапили у складну життєву ситуацію і стали інвалідами. Треба знайти в собі сили і ніколи не здаватися. Ні на кого не розраховуйте, а тільки на себе. Вже 28 років я живу після травми, а міг би давно померти, якби зламався. Звичайно, треба, щоб і держава повернулася до нас лицем. Для інвалідів в Україні ще нічого не зроблено. Наша держава лише стоїть на порозі цього. Тільки розпочинають робити пандуси, адже інваліди так само хочуть зайти в магазин чи театр, а доступу немає.
Кость ГАРБАРЧУК,
м. Рівне
Фото Миколи КОМАРОВСЬКОГО
| Comments: |
