Чверть віку з убивцею, який зарубав… першу дружину
Підпис відсутній
Спочатку дала гарбуза...
Молодою Михайлина Романишин з гірського села Ясеновця, що на Прикарпатті, була непоказною на вроду і мала скромну вдачу. Як кажуть, за будь-яку ціну вийти заміж не прагнула. Гадала, прийде час, і той, хто має бути її, неодмінно прийде і запропонує свою руку та серце.
Він прийшов, 32-річний односельчанин Василь Дирів. Тоді Михайлині вже було 29, тобто засиділась в дівках. Правда, вони могли поєднати свої долі воєдино ще перед тим, як парубок мав іти до армії, бо, чого гріха таїти, хотів її посватати. Згадуючи нині раннє дівоцтво, Михайлина каже, що Василя не кохала – «був ростом маленький і опецькуватий». Але через десять літ сталося те, що, певно, мало статися. Тільки цього разу вона вийшла заміж не за кавалера, а за чоловіка, який вже був сім’янином і мав доньку. А ще – відбув тюремний строк за тяжкий злочин: жорстоке вбивство дружини... Її застерігали: «Не роби цього, Михайлино! Не йди заміж за Василя, бо не буде тобі доброго і спокійного життя з ним. Подумай: він же зарубав свою жінку!» Не послухалася, а зробила наперекір людській засторозі. І, якщо чесно, нині й не дуже кається, що так вчинила. Хіба інколи защемить у грудях серденько, що у житті так і не зазнала справжнього жіночого щастя.
***
Отож, дала Михайлина Василеві, як мовиться, гарбуза, а він, повернувшись з війська, зустрів у віддаленому селі Гринькові красуню Іру, яка за направленням після медучилища приїхала сюди працювати фельдшеркою. Покохали одне одного, а невдовзі й на рушничок щастя стали. Переїхали жити в село Студінку, що неподалік індустріального Калуша, до Іриних батьків. Згодом і донечка у них народилася, яку назвали Людмилою.
Та недовго у цій молодій сім’ї панували любов, мир та злагода. У село повернувся місцевий хлопець, якому Іра колись обіцяла бути вірною і чекати з армії, але слова не дотримала. Василеві здалося (певно, мав на те вагому підставу), що дружина потай від нього зустрічається з колишнім своїм кавалером. І просив, і погрожував: мовляв, облиш, жінко, романсувати, бо ти вже не дівка, маєш сім’ю, донечку, дивись, щоб не вийшло на зле. Вона на ці застороги наче й не реагувала.
І ось одного разу, коли Іра прийшла додому пізно ввечері, сталася ота трагедія. На запитання чоловіка «Де ти була?!» промовчала. Це вкрай розлютило Василя. Спершу, жорстоко побивши жінку, він приволік її за волосся до хатнього порога, де й потрапила під руку сокира... Подейкували, що найперше він відрубав дружині довгі коси, а потім... гостре вістря за одним махом відтяло й голову. Медики при огляді тіла встановили, що в той час Іра носила під серцем другу дитину...
За вбивство дружини «на грунті ревнощів» Василя засудили до десяти років позбавлення волі. Відсидів тільки сім.
...А потім пожаліла чоловіка
Коли повернувся у рідне село після відбуття покарання, зустрівся з Михайлиною і відверто заявив, що хотів би з нею одружитися. Як не дивно, вона одразу ж погодилася. І батьки, і родичі, і навіть просто знайомі відмовляли її, аби так не чинила, але не послухалася. Міркувала так: «Доки ж буду дівувати? Скоро тридцять, а там, дивись, у дівках і посивію. Ну, а щодо Василя, то, мабуть, не хотів він, зопалу підняв руку на свою дружину і вкоротив їй віку. Чого не буває, коли кохаєш, а тебе зраджують».
Пожаліла Василя. Він же колись пропонував їй серце і руку, а вона йому відмовила. Картала себе Михайлина за свою давню неприступність.
Звичайно, весілля не справляли, бо хто б до них прийшов на гостину? Розписалися в сільраді і почали разом жити. Наживали собі добра-статку. Одна біда: Михайлина дітей не могла мати. А Василь... Василь, як згадує Михайлина, «унадився до коханок»... Хоча добре знала, у кого «милий нічку коротає», скандалів не влаштовувала і взагалі чоловікові не перечила. Бо знала, яка в нього вразлива і запальна вдача. «Коли він бував знервований, – каже жінка, – то я вже не насмілювалася промовити до нього жодного слова наперекір. Я розуміла його з першого погляду...»
Василь не був деспотом і не принижував Михайлину. Він не вживав спиртного і не палив. За чверть віку подружнього життя тільки одного разу вдарив Михайлину (точніше – кинув у неї черевиком!). Василь працював шофером і був роботящим та дбайливим газдою: тримали і корову, і свиней, і всіляку дрібну живність. Разом працювали не покладаючи рук. Якось спитала Василя, для кого ж статки наживають, адже дітей Бог не дав, а він у відповідь: «Не забувай, Михайлино, що в мене є донька...» Насправді аліменти не сплачував, бо, зрештою, ніхто їх не вимагав. У Студінку не навідувався: боявся помсти. Але знав, що Людмила виховується у дідуся і бабусі.
***
Одного дня у Ясеновець навідалася вже доросла дівчина, розпитала, де мешкає Василь Дирів. Це була його донька Люда! Батько з радістю прийняв рідну кровиночку, чим міг обдарував. А через деякий час дочка запросила його на своє весілля. Не поїхав, але дорогий подарунок передав. Тої суботи (якраз випало релігійне свято) пішов у місцеву церкву на відправу Служби Божої. Запалив свічку за здоров’я молодят, помолився за їхнє щасливе сімейне життя. А коли прийшов додому, то заплакав (Михайлина вперше побачила на його очах сльози!) й промовив: «А моя Людочка – викапана мати!»... Вже згодом, коли донька з чоловіком переїхали жити в Черкаси, час від часу листувався з ними. Посилав грошові перекази. Михайлина знала, що робив це потай від неї, але не перечила. А якось сама дала сто карбованців, мовивши: «Відішли Люді, їй вони знадобляться...»
«Прости, Михайлинко!»
на жаль, оселю Михайлини та Василя Дирівих також не обминуло лихо, яке мало не закінчилось трагедією. Коли підігрівала у так званій літній сушарці відро зі смолою (треба було помазати підвалини хати), раптом спалахнула чорна густа рідина, й приміщення загорілося. Михайлина кинулася в палаючу будівлю, аби винести бодай відро, але від диму знепритомніла. Полум’я обпекло обличчя і руки. Ледь живу й повністю обпечену доньку врятував батько...
Аж чотири місяці пролежала в лікарні. І весь час поруч з нею був Василь. Мало не кожного дня! Для цього навіть взяв платні і безплатні відпустки на роботі. Якби не він, якби не його моральна підтримка, то, певно, не вижила б Михайлина. Щоправда, обличчя і руки залишилися дуже спотвореними шрамами від опіків.
А через кілька років потому Василь поїхав у Хмільник в санаторій (ноги стали боліти) і там зустрів молодицю десь аж із Луганщини. Хтозна, якими почуттями керувалися ці дві уже в літах особи, але Василь невдовзі офіційно розлучився з Михайлиною і таки виїхав на чужину, прихопивши із собою ще й два контейнери зі всяким майном. І цього разу вона не перечила, бо знала: він нізащо не змінить свого рішення. А сама змирилася з тим, що така вже її доля: доживати віку самотньою.
Василь же у нових «приймах» довго не побув. Мабуть, став він тягарем для луганчанки і її двох дорослих синів. Спільне життя-буття не ладилось, тож врешті-решт з відчаю наклав на себе руки: знайшли повішеним... А в нагрудній кишені була записка: «Прости, Михайлинко!»
Іван ІВАНИШИН,
Івано-Франківська область
| Comments: |
