Волиняка на Донбасі – найкращий!

Василь та Галина з внучкою Настею

У чотирнадцять – на шахту
…Василькові заледве минуло чотирнадцять. У потязі їхав вперше. Все мацав вузлик з чистою сорочиною, атестатом про закінчення восьмирічки та нехитрими харчами. Мама наказували, аби пильнував речі, бо то далека дорога, люди всілякі є, й обікрасти можуть. Їхав наш Василько з рідного Незвіра Рожищенського району до невідомого Луганська вчитися. Чи є в тім краю ліси такі ж, як на Волині, чи ягоди й гриби в них ростуть? Що за люд там живе і що то таке – шахта, в якій він працюватиме після науки?
–  Після школи у Нововолинськ документи повіз, хотів на завод СТО токарем йти, а мені сказали, що місць немає.  Що ж, думаю, робити? Вдома дрібнота одна. Мені ж заробляти, а хто мене без спеціальності на роботу візьме? – Василь Стасюк підгуцує на руках  внучку Настуню.
Відтоді, як хлопчина з глухого волинського села поїхав підкорювати Донбас, пройшло 33 роки. Літа минули, як  день один. А перед очима ще вчора западенця, а нині – східняка, й  досі зажурена ненька пригортає до себе його малих сестричок: Зої – шість, Лесі – чотири,  Людмилі – два рочки.
– Очевидно, я  мав кепський вигляд, – каже Василь Стасюк, – бо в приймальній комісії так на мене жалібно подивилися і кажуть:  «У Ровеньках на Донбасі таких хлопців, як ти, в училище набирають. На шахтарів вас вчитимуть. А тоді підеш на шахту – там добре платять. Хочеш – їдь, але то далеко від дому».
Оте останнє «добре платять» і стало вирішальним для малого Стасюка.  Був 1974-й рік…

Десять рублів за казаха
Ровеньки, МПТУ-33. Саме тут малий «бандерівець» гриз граніт науки. Освоював професію електрослюсаря-наладчика автоматичних установок  для роботи на шахтах.  Підстрижені під машинку, в однакових синіх формах – таких, як Василько, бідових хлоп’ят з усієї України на Донбасі було багато. На другому курсі викликали Стасюка у кабінет директора училища: загинув батько. Так, у п’ятнадцять років і закінчилося його дитинство.
– Жили ми в гуртожитку, харчування було безкоштовне. Їжа така собі, але з голоду не вмреш. Одягали добре: від шкарпеток-трусів до зимового пальта, –  згадує Василь. А ще він розповів, як видавали вихідний костюм раз на рік, а робу – за фактом зношення. Неподалік училища була овочева база. Там  хлопчаки й підзаробляли.
–  Вагон з овочами чи фруктами розвантажуємо, то  хоч наїмося досхочу, – усміхається Василь. Зароблені  купюри складав у картонну коробку. Коли назбирувалася певна сума, йшов на пошту. Гроші на Волинь, у Незвір, мамі Ніні відправляв.
Мали хлопчаки 70-х й інший приробіток. Їздили агітувати таких, як і вони, вчорашніх школярів в училище N33.
– Дасть нам директор десять рублів на десять днів, – каже пан Василь, – і вперед, хлопці, – агітуйте, бо шахті руки робочі потрібні.
Поле ж для агітації було велике: Удмуртія, Казань, Казахстан і, звичайно, вся Західна Україна. Лише з рідного Незвіра привіз юний агітатор на Донбас вісьмох юнаків.
– Вчилися в училищі всі, але пішли в армію, то назад не повернулися, – каже Стасюк. З Волині людей того «замісу», що він привіз, є трохи на Донбасі і нині: двоє у Ровеньках з Маневицького району, один у Луганську з Камінь-Каширського. Може, і ще десь земляки є. Та після училища життя порозкидало хлопців по різних шахтах.
Запитую у Василя Стасюка, чи багато вдалося тоді загітувати.
– Багато, – відповідає. – Ми ж старалися зі всіх сил – бо за кожного директор десять карбованців платив. Четверо за сезон привіз – вже 40 рублів є.

Галя плюс Василь
Галина й досі не приховує закоханого погляду: «Золотого чоловіка мені Бог послав. Слова кривого за життя від нього не почула». Цієї осені 27 років, як вони разом.
– Я ото в приймаках ходжу. Пощастило, що тесть дім ще до мене побудував, то й не довелося  наймитувати, – каже Василь і додає, що йому легко було, бо й тесть приймак. Немає вже Галиного тата. Шахта забрала. Тут шахтарі самі не помирають. Їх  забирає шахта. І дуже часто.
У східнячки й западенця народився син Сергійко і донечка Таня. Таня викладає в ліцеї селища інформатику. Сергій після закінчення гірничого інституту повернувся у Ясинівку на шахту  імені Фрунзе. Пішов по батькових слідах. Василь жартує, що допоки він у сина в начальниках ходить, але ще рік-два – і ситуація зміниться. Йому на пенсію час: 30 літ на шахті «відкалатав». До-речі, наш волиняка – один з кращих шахтарів Донбасу. А сім’я Стасюків, батько і син, вже – шахтарська династія.  
Та до «кращого шахтаря» дорога була довга. Днями й ночами довбав наш западенець вугілля у Донбаській землі. Щомісяця чи не половину зарплати відсилав мамі на Волинь. Піднімав сестер на ноги. Сам жив на квартирах. А між тим ще й  навчався в технікумі. Власне житло отримав, вже коли у приймах був.
Хата, подвір’я, сарай, паркан у Галі й Василя – добротні. Сусіди кажуть, що Василь – господар. Зараз лише кури й порося тримають. Василь бідкається, що корову та свиней не вигідно стало годувати.
– Було, що ми з Галею тримали й по три-чотири корови, шестеро свиней, сто качок, стільки ж гусей, курей, кролів, на городі картоплю, буряк садили, пшеницю сіяли – все своє, – каже Стасюк. – І хліб Галя пекла, – так виживали син волинського лісу й донька луганських степів, коли в Україні була перебудова й шахтарям не виплачували зарплат…

«Бандерів» – пів-Ясинівки
Стасюки розмовляють українською впереміш з російськими словами.
– Наче б і стежив за мовою, а й не помітив, як на суржик перейшов, – знічується Василь.
Втім, тут всі так розмовляють.
– Василю, а «бандерою» вас не кличуть? – запитую. Сині очі Стасюка так і заіскрилися сміхом від мого запитання.
– Не кличуть. Бо тоді довелося б пів-Ясинівки так називати. То й не знав би, про якого «бандеру» мова, – щиро веселиться Василь. Лише на їхній вулиці «бандерів», як дощу.
– Один наш сусід з Тернопільської області, другий – з Львівської, а далі по вулиці – з Рівненщини та Хмельниччини, – й собі усміхається Галя.
Каже, що в їхній Ясинівці не лише вся Західна Україна, а весь колишній Союз з 15 братніх республік поселився. Між «бандерами» та корінними нащадками Стаханова – білоруси, казахи, татари, вірмени, грузини. На Донбасі жартують:  для того, аби всім тавро їхнього краю дати, скільки ж то потрібно історії вивчити.
Галина та Василь не просто пара, де переплелися дві географічні точки нашого краю. Стасюки – живий місток єднання Сходу і Заходу. Подружжя часто їздить на Волинь.
– Спершу все наші допитувалися: чи правда, що там, на Сході,  «бандерів» за мову б’ють. А потім вже й самі сміялися, як розказували, що по телевізору чи в газетах про Схід говорять, – каже Василь. За 33 роки життя на Донбасі він ніколи не чув, щоб його Західною Україною попрікали. Галя ж не просто любить Василеву батьківщину, а мріє там жити!
– На Волині  люди щирі і добрі, по землі босими ногами можна ходити. Всюди трава зелена, а в нас – асфальт та каміння. А весілля як там гарно гуляють, – щиро розповідає про «западенський» край жінка. Ще Василева східнячка закохана в поліські озера та ліси.
– Галю, та в наших дібровах також, як і на Волині, гриби ростуть. І маслята, й білі є, а печериць, як маку, – піджартовує Василь, але його дружина стоїть на своєму: як підуть на пенсію – поїдуть жити на Волинь.
Та як не прикипів Василь серцем до суворого краю степу й териконів,  журба за синьооким Поліссям залишилася.
– Як чути на вулиці українську музику, то вже всі знають – Василь наш із шахти повернувся, – каже сусід Стасюків, росіянин, і стиха наспівує «гей, дана, гей».
– У нього й вишиванка є.  Зносилася тільки, –  стиха каже його вірна шахтарочка. Галин карий та Василів синій погляди сплелися в одне ціле. Як Схід і Захід в одну Україну.
Світлана МАРТИНЕЦЬ,
Луганська область
Фото автора

• Нравится
•