Щоб виробити норму трудоднів, навчилася орати і косити

Подружжя Голодів

«Намічена» до Німеччини врятувалася заміжжям
Мала Ганя трьох старших братів, які не дали їй довго дівувати. Найстарший, Степан, через гімназійного однокласника познайомив сестру з його свояком Іваном Голодом зі Звинячого. Невеличка темноока красуня із Блудова дуже сподобалася хлопцеві. Після кількох зустрічей сказав, що хоче женитися. У 18-річної дівчини часу на роздуми не було, бо неодруженим світила відправка на роботу у Німеччину.
Поєдналися скороспішно. Обмінявшись взаємними візитами, свати за порадою блудівського батюшки вирішили, що обвінчаються молоді після сповіді на третій день Трійці. Та й Степан наполіг, щоб з весіллям не тягли, бо тоді не зможе на ньому погуляти вся родина, адже у середу декому стелилася дорога до Німеччини. Тим паче, що Трійця, і самогонка та шинка-ковбаска є.
– Чи пам’ятаєте цей день? – запитую господиню, очі якої при згадці про молоді літа заіскрилися, аж борозенки на чолі розгладилися.
– Чом ні? Ми з подружкою не встигли за один вечір об’їздити велосипедами усі двори, і поїхали ще й вранці, в день весілля, запрошувати гостей. Часу було обмаль. Добре, що хоч із сукнею не виникло проблем, сусідчина сестра-кравчиня позичила свою, нарядну, правда, перкалеву, а моя сестра дала вельона. Яке там було вбрання, коли йшла війна. Але дівчатам хотілося причепуритися. І дружки так захопилися, що й про молоду забули. Уже їде жених, зчинився неабиякий переполох, а тут нічого не готове... – сміється не по роках дзвінко співрозмовниця.
– Хоч і швидко одружилися, але прожили гарно. Правда? – запитую.
– Не нарікаю. Може, щось було і не так, але не з моєї сторони, – каже жінка, повівши недвозначним поглядом у бік розгубленого чоловіка.
А Іван Олександрович, ніяковіючи, як хлопчак, намагається перевести розмову на інше: чому його залишили в резерві і тільки у 44-му на фронт взяли. Судилося йому служити в артилерії, стріляти із «сорокап’ятки». Настільки влучно це робив солдат, що аж два ордени здобув – Слави та Червоної зірки. От тільки коли закінчилася війна, ще не скоро відпустили: рік дослужував до дембеля, переходячи з частини в частину. «Погастролював» тоді по Європі, був у Польщі, Угорщині, Чехії, Німеччині, Австрії. А молода дружина очі вигледіла.
Одного травневого дня з’явився до Блудова посильний зі Звинячого. Та з порога: «Збирайся, Ганю, до нас буряки сікти!» – «Хай той січе, хто у вас водку на празник Миколи пив», – відрубала молодиця. І мусив дядько зізнатися, що його послали по неї, бо прибув з війська Іван. Серце тенькнуло: «Чому не до неї, а застряв у своїх батьків?» Але зібралася швиденько і поїхала. Проте образу затаїла. І дотепер згадує та каже дипломатично: «Якби на добрий лад, то їдь чоловіче до жінки, до своєї сім’ї. Але він дуже слухався батька, який потяг сина по родичах хвалитися його геройством».

«Я шукала доню скрізь, доки не знайшла»
У тон доброму гумору господині запитую:
– Вас було у матері четверо. А чому Ви «розщедрилися» тільки на одну донечку?
– Моя мама у 16 літ заміж вийшла, коли бабуся прийняла вітчима. Сама ще дитям була і зазнала немало біди, бо свекруха через два тижні після весілля померла. На маминих руках залишилося четверо дорослих мужчин: чоловік, його дід, батько та брат. І народила вона четверо дітей одне по одному... А в мене донечка знайшлася аж у 52-му. Я шукала її довго і скрізь – і в Горохові, і в Луцьку, доки не знайшла. То ж мав бути син ще у 42-му, як поженилися...
Коли після тривалого лікування у районі і області народилася донечка, радості не було меж.
– А що трапилося у 42-му?
– Сталося нещастя. Тут війна, біженці, партизани, треба то пакувати, то знову розбирати клунки. Та й господарство, і худобу треба годувати. От і поїхала я по мішанку до свояків. Доки дві фури нагрузила і розгрузила тієї тягучої вики з горохом, мені стало зле. Бо на п’ятому місяці була. Від болю місця собі не знаходила. І сільська бабка добряче зі мною намучилася, доки не скинула я плід і місце. Він не розвивався, зачах, не знаю, чим би усе закінчилося. Однак не було як відлежуватися, через два дні мусила братися до роботи. Та підірване важкою працею здоров’я далося взнаки. Часто болів живіт, аж до горла підкочувався гіркий клубок. Не могла працювати зігнутою. Але, як і всім жінкам у колгоспі, мені дали більше двох гектарів буряків. Як у спекоту гепала мотикою, то часто нудило. За мною вороняччя літало та крякало, – кепкує над своєю слабкістю співрозмовниця. – Спробувала перейти в контору, але довго там не втрималася, бо чоловіки так курили, що хоч сокиру вішай. А я на дух не переносила курива. Тому і рвалася весною з мужиками орати, а влітку – косити, щоб мати трудодні.
– А Ви орали чи водили коня? – перепитую.
– Та ж орала, орала! І доволі справно. Та ще й казала, щоб мені дали доброго коня, а нездалого я не хотіла.
– Що ж Ви не берегли свою половинку, а дозволяли за чоловічі справи братися? – зумисне підбиваю на відвертість Івана Олександровича.
– А вона сама так хотіла, ніхто її не силував. Дуже затятою була, що й хлопці не могли за нею угнатися. Одного разу троє косарів прийшли навіть заміряти викошений нами луг, бо ми удвох поклали в покоси значно більшу площу. А як заставляли її ходити на буряки, то я їй допомагав. Мусили ж якось виробляти норму трудоднів, – зітхає. 
Отаке воно, радянське щастя. Можеш, не можеш – бригадир роботу загадує. І мусила виходити, доки за станом здоров’я не пішла на пенсію.
Хата Голодів стоїть на краю села, потопає у верболозах. Живуть вони тільки удвох. Наприкінці травня з’їхалася родина, щоб привітати батьків з 65-річчям одруження. Хоча мають тільки одну донечку, але вона їх не забуває і дітей та онуків провідати стареньких посилає. От і вчора (перед днем нашого візиту) заїжджав зять із правнуком Русланом по дорозі з Дачного, де хлопчик відпочивав. Руслан порадував бабусю грамотою з табору. Онуки, звісно, найбільша втіха для дідуся та бабусі.
Мирослава МАНЕЛЮК,
Волинська область
Фото Наталії КРАВЧУК

• Нравится
•