Хто ми: нація чи пролетарські вилупки?
Те, що в незалежній Україні дуже мало українського, стало вже звичним явищем. І побороти це, виявляється, непросто, бо у «відповідальних кріслах» сидять або зросійщені малороси, або жиди. Так було, і так фактично залишилося. Особливо переконуєшся у цьому, коли вмикаєш телевізор. Документальний десятисерійний фільм «Собор на крові» про національно-визвольний рух в Україні, який демонструється на каналі «1+1» – яскравий тому приклад...
Великі сподівання щодо зрушення отого малоросійсько-зросійщеного айсберга покладали на Віктора Ющенка. Він робить якісь потуги відбудувати Україну в Україні, проте вони мляві і надто обережні. Адже якщо більш серйозно й відповідально поставитися до певної проблеми, то її обов’язково можна вирішити. Свідченням цього є Закон про голодомор в Україні, прийнятий минулої осені. Спротив московських прихвоснів був надто великим, але бажання відстояти справедливість перемогло.
День незалежності цього року святкували три дні. Президент і провладні чиновники високого рангу знову розказували нам, яких здобутків ми досягли за 16 років, як вони далі докладатимуть зусиль задля розбудови нашої держави... Все це марнославство і блудоманія. Бо ті здобутки, які маємо, завдяки працьовитості й наполегливості самих українців. Навіть не можу уявити, з яким відчуттям стільки років зустрічають це свято колишні вояки УПА. Їх у самостійній Україні, за яку воювали, не визнали до цього часу. Розмовляючи з дружиною Президента Катериною Ющенко, поцікавилася її думкою щодо цієї проблеми. І з почутої відповіді зрозуміла, що визннання воїнів УПА – еволюційний шлях. Більш ніж переконана: такої ж думки і сам Президент. «Подайте один одному руку», – оце поки все, що він запропонував, маючи на увазі з іншого боку «преданных воинов и партизан красной армии».
Отож, не дивно, що фільм, який підштовхнув висловити цю думку, показують українцям посеред ночі, коли нація спить (та ж сама ситуація і з фільмом «Дисиденти»). Авторський голос з екрана весь час повторює: щоб мати майбутнє, треба пам’ятати минуле. До цього хочеться додати: щоб щось пам’ятати, то спочатку його треба знати. А звідки українці могли знати свою історію, якщо про неї навіть не можна було говорити нишечком? Нам наполегливо втовкмачували історію комуністичної партії – брехню і маячню, яких світ не знав і не чув.
Фільм «Собор на крові» справді вартий уваги. Не виключено, що деякі висвітлені моменти дискусійні, проте він відкриває чимало невідомих сторінок з нашої історії, яка безпосередньо пов’язана з історією Європи. І напевно, якби він демострувався хоча б о десятій годині вечора його подивилася б чимала аудиторія глядачів. А вночі? Більш ніж переконана, фільм дивляться ті, хто історію України хоч трохи та знає. На нашому телебаченні цікавих передач практично нема і навіть напередодні й у святкові дні не знайшлося ефірного часу для українських! Глянути програму на 24 серпня, то жах – одні серіали, пригоди Шурика чи дурника Голохвастова або ще нас веселять «зірки московської сцени». Ось так впродовж шістнадцяти років набирається «розуму і свідомості» наша нація. «Ми, вільні люди вільної землі» так і залишаємося із забамбуленими головами отим нікчемним мистецько-ідеологічним мотлохом...
Ольга ЖАРЧИНСЬКА
| Comments: |
