Доношує чуже серце
Сергій МАЦЕНКО з сім’єю
Одне життя на двох
“Тату, до нас гостi!” – семирiчна Софійка, або, як її кличе батько – Сонечко, i рада ворота вiдкрити, але боїться гусака. I я його боюся. До воріт спішить широкоплечий чоловiк.
– Це у вас чуже серце? – вітаюся.
– У мене. Хочете дiзнатися, чи розмовляю я двома голосами i, чи не сняться менi сни колишнього власника? – ховає усмiшку.
Ствердно киваю. Сергiй Маценко не дивується. Звик за рік. Спершу, не лише його рідні Кобиляки, а й увесь Звенигородський ра-йон Черкащини охав та ахав: не жарт свого серця позбутися i чуже носити!
Життя, хоч на ромашці ворожи: виживе – не виживе. Приживеться чиєсь серденько у рiдному тiлi чи нi? “Черешенька не кожна прищепиться, а то ж не штука – серце прищепити”, – роздумує дiд Андрiй, сусiд Сергія Маценка.
Рік тому столичні світила пересадили Маценку донорське серце. “Що то було, як Сергiй до села повернувся. Нашi люди, як малі дiти. Все додивлялися, чи Сергiй не змiнюється. Думали: раз серце не його, то й стане подiбним до того, хто ранiше з тим серцем жив. Бо хто ж його зна, де людська душа зачаїлася?”, – дiд Андрiй, як i я, впирається поглядом у квiтчасту сорочку Сергiя. Там, за тонкою матерiєю і зарубцьованим шрамом б’ється серце людини, якої вже немає. А серце стукає. О, диво! Одне на двох.
...Серце у Сергія ніколи не боліло. Працював чоловік за двох. Роботи у селi багато, та й четверо діточок на ноги піднімати. Та колгосп розпався, зникла і його, хай і мізерна, та все ж зарплата агрохiмiка. Щоб сім’я вижила – поїхав на заробiтки. Нині власник чужого серця гірко посмiхається: “Заробив. На все життя стане”. Пiд Києвом, де працював на будовах, застудився. Запалення, а слiдом дiагноз: дiлятацiйна кардiомiпатiя. Це нинi, Валя, дружина Сергiя Маценка, знає не гірше за медикiв про цей дiагноз. А рік тому слухала вирок лiкарiв: “Діагноз: невилiковний. Буде жити, якщо постiйно лiкуватиметься”. Щоб були грошi на лiкування, Маценки продали свиней i корів. Та це був лише початок.
З кожним днем Сергiю ставало важче i важче. “Вiн у мене терплячий», – лагiдно шукає чоловiкового погляду дружина. Люди завжди дивувалися їхньому коханню. Нинi й поготiв. У цiй сiм’ї, як у тiй пiснi: “Здесь каждый день дороже ровно вдвое. И в счет идет что раньше не считалось…”
– Останнi мiсяцi Сергій мiг спати лише сидячи, у напiвзiгнутому положеннi. Медики сказали, це – кiнець. Серце стало розмiром з футбольний м’яч. Воно зовсiм не перекачувало кров. Сергiй задихався. Вiн навiть не стогнав. Мовчав. А я бачила, як йому болить, – розповідає Валентина.
Одного разу їй до рук потрапила газета, де була публiкацiя про 18-рiчного юнака з Вiнницi, який мав такий самий дiагноз, як у її Сергiя. Хлопчинi зробили пересадку серця. Валентина вiдправила найстаршу донечку Таню до Києва в iнститут, де вінничанину вживили донорське серце. У цiй статтi, яку вона старанно приховувала вiд чоловiка, було сказано, що юнак помер. Та це була надiя. Шансу на життя у її Сергійка не було. Жодного.
Молила Бога, щоб не згасло світло
– Ми готовi пiдписати будь-якi документи про те, що у випадку нашої раптової смертi лiкарi можуть забрати внутрiшнi органи. Можливо, вони врятують чиєсь життя”, – так каже Сергiєва дружина сьогоднi. В iнститутi Шалiмова вона бачила людську чергу, якій на шальках Терезів – життя або смерть. Був донор – людина виживала, не було – помирала.
– Там є такi, хто роками чекає на серце, нирку чи печінку. Нас попередили, що у Сергiя немає на це часу”, – згадує Валентина.
Пізніше ескулапи скажуть, що Сергій народився під щасливою зіркою: двiчi з’являлося донорське серце i двiчi його повертали від хiрургiчної палати. Щось не сходилося. Лише за третiм разом академiк Борис Тодуров сказав: «Серце є. Оперуватимемо». Донорське серце пiдiйшло за всіма необхiдними параметрами (рiст, вага, група кровi, вiк мають спiвпадати, як у донора, так i в оперованого). І найголовніше: рiднi загиблого дали дозвiл на пересадку. Операцiя пройшла успiшно. У грудях Сергія забилося чуже серце, а смоляне волосся його дружини за одну ніч стало сивим.
– Я лише молила бога, щоб не загасло в операцiйнiй світло, – каже Валентина. – Це означало б, що Сергiя немає. А ще картала себе, що не попросила лiкарiв заморозити його рiдне серце. Думала, якщо чуже не запуститься, хай хоч поставлять назад його власне. Бодай, на один день. Але Сергій житиме... Пiсля операцiї всiлякi думки з’являлися. Люди казали, що, мовляв, чуже серце його змiнить. Я й боялася. А як не впiзнає мене? А якщо iнше життя він пам’ятатиме, не наше? Та як побачила Сергiїв погляд, почула голос, жарти, то зрозумiла: не змiнився мiй Сергiй. Лише зараз як ведмiдь став: груди, ноги i руки вкриває волосся. Та це, напевно, вiд лiкiв. Таблетки пригоршнями їсть. На сніданок жменька, на обiд i на вечерю стiльки ж, – усміхається Валентина.
Дружина, як i син та донечки, уважно стежать за часом. Вони вже звикли, що нове батькове серце живе разом зі стрiлкою годинника. Лiки треба приймати чiтко i вчасно. Запiзнення або їх вiдсутнiсть – смерть.
– Не вiдчуваю, яке воно, нове серце: своє чи чуже? Як залiзяка – кинули в груди, i калатає. Менi не сняться сни iншої людини. Спогади невiдомi не турбують i думок чужих немає. Вiд своїх не знаєш куди подiтися”, – похмуро жартує Сергiй.
– Не болить мені чуже серце. Не чую його взагалi. Якщо б могло вiд думок болiти, то ще раз кров’ю сплило б. Менi ж нiчого не можна робити. Все на плечi сина лягло. Молоденький вiн, щоб всю чоловiчу роботу тягнути. Не надiрвався б, – Сергiй наказує сину не брати повне вiдро води.
А що буде завтра?
Недавно на сiльському подвiр’ї Маценкiв знову загелготало та заремигало господарство. Рiдня та односельчани несли i вели на обiйстя гусей, корiв, курчат. Знали, що Маценки спродали всю господарку ще до операцiї. А як у селi без курки чи корови? “Село наше невеличке. Багатiїв немає. Зiбрали Сергiєвi зо дві тисячі гривень. Але що з тих грошей? Вони його не врятують”, – бiдкаються селяни.
– Я тепер – державний експеримент. Дали мені нове серце: тiшся – маєш життя, не гниєш у святiй земельцi. Але, як тiшитися? – гірко посміхається Сергій. На лiки потрібно 10-12 тисяч гривень. Щомiсяця. Лiкарi кажуть, що з часом сума зменшиться. – Й те менше де взяти? Навiть якщо б ми хату продали i землю, вирученi грошi – на вiтер. Я ж житиму лише на таблетках.
Українськi медики вже зробили п’ять пересадок серця. Хлопчина з Вінниці не витримав безгрошів’я. Добровiльно позбавив себе життя. Дарма рятували. Решта померли невдовзі після операції.
– В живих з “чужими серцями” – лише я та ще Едуард Соколов з Харкова. Ми з ним майже ровесники. Та й наче рідня, – каже Сергій. – Менi ж своє серце також Харкі-в’янин вiддав. Йому було 38 рокiв. Вiн чи то в автокатастрофi загинув, чи від iнсульту помер. Тепер я його серце доношую.
Без лiкiв Сергiй не житиме. Жодного дня. То ж ще за тиждень-два, як вони мають закiнчитися, починають з дружиною оббивати пороги кабiнетiв. Як жебраки. У сiльськiй хатi величезна кiпа документiв. То все вiдписки службовцiв рiзних рангiв. У Мiнiстерствi охорони здоров’я кажуть, що в бюджетi не передбачені витрати на людей, котрi живуть iз донорським серцем. Районна адмiністрацiя раз надала Маценкам фiнансову допомогу – 50 гривень.
– Самотужки менi не дiстати стiльки грошей на лiкування. Ми вже в боргах, як у шовках. Залишилося хіба продати подарованi свині й корови та купити автомат, – погiдний день i рученята малої донечки вигладжують ранню сивину чоловiка, котрий живе за себе i за “того хлопця”. Чи бачитиме вiн сонце завтра?
Свiтлана МАРТИНЕЦЬ,
Черкаська область
Фото автора
| Comments: |
