«Якщо воювати, то за Україну», –
Своїх десять найкращих років Микола Микитович Королик провів у мимовільних мандрах – від лісів Фінської затоки до шахт Північного Казахстану. У листопаді йому виповниться вісімдесят. Трохи більше п’ятдесяти років живе в селі Хотешів Камінь-Каширського району, сімнадцять прожив на хуторі Вировища, що за три кілометри звідти. А ще десять? Їх, проведених у радянських концтаборах, за колючим дротом, можна було б і не рахувати, бо марно згублені. Та надто в пам’ять вони врізалися, ці найкращі десять літ людського життя, щоб так просто позбутися усього пережитого…
«Свої» розпинали гірше за ката
Під час німецької окупації Західне Полісся, практично, перебувало під контролем українських партизанів. Хотешівські ліси кілька років були постійним місцем їхнього базування. Стояла сотня Мазепи і на хуторі Вировища, лісовому поселенні з двох десятків хат біля Хотешова. Місцевий підліток Микола Королик був обізнаний у питаннях українського визвольного руху, як і більшість його старших земляків, котрі масово поповнювали повстанські ряди. Чекав свого часу і він, тобто коли подорослішає і змужніє. Однак до важливого кроку підштовхнули буремні події сорок четвертого: німці відступили з Полісся, фронт перекотився за Ковель, і радянські військкомати почали вигрібати з домівок усіх здатних до служби чоловіків, котрі не захотіли чи не встигли піти до лісу. Навесні забрали Миколиного батька, а восени надійшла повістка і Миколі, якому щойно виповнилося сімнадцять. Проте класти голову за Московську імперію та людомора Сталіна хлопець не збирався. «Якщо воювати, то тільки за Україну!» – сказав собі і разом з кількома однолітками подався в УПА.
Почалася зима, а незабаром, на перший день Різдва, відбулось і перше бойове хрещення юнака: біля села Межисить їхні два рої (неповні три десятки вояків) оточила рота, а може, й більше чекістів зі «стрибками» (так зневажливо у народі називали членів «істребітєльних отрядів», сформованих з місцевого населення). Ледве вирвалися з вогняних кліщів, втративши командира – ройового Галайду. Тіло його, правда, зуміли винести й поховати. Це був перший і останній бій повстанця Королика: тиф, що лютував у лісі, скосив і його.
До весни хворів, переховуючись на рідному хуторі. Коли приходили з облавою і рискали по хатах стрибки, вилазив на піч, і старенька бабуня затуляла його там своїм тілом… А ще рятувало фронтове фото батька на стіні. Побачивши, що потрапили у сім’ю фронтовика, стрибки повертали назад.
У березні прийшли хлопці з лісу й повідомили, що відходитимуть далі. Зібрався з ними, та був ще надто кволий (висох, як тріска), тож не взяли. Наказали набиратися сил. Але незабаром до хутора дійшла чутка про чергову облаву. Микола з однокласником Свиридюком вирішили більше не відсиджуватися на печі, а йти до своїх. Похід спланували на ранок, і влаштувалися на ночівлю у клуні край хутора. Там їх удосвіта й пов’язали…
Завели в Хотешів, де приєднали до гурту інших, упійманих під час облав, але тримали недовго – повели на Ратне й замкнули в місцевому райвідділі міліції. Охороняли полонених переважно стрибки, чимало яких були з Хотешова. Але це зовсім не сприяло людському ставленню охоронців до арештанта, навпаки, додавало їм жорстокості. Крім того, що ув’язнених били, їх ще й морили голодом: не тільки не давали належної арештантської пайки, а й забирали всю їжу, яку приносили родичі.
Становище несподівано полегшив заступник начальника міліції Кузнєцов, котрий прийшов інспектувати умови утримання ув’язнених. Почувши скарги, він пригрозив стрибкам розстрілом, якщо таке буде продовжуватися, і грабунок та катування припинилися. Про Кузнєцова подейкували, що він і сам був зв’язаний з УПА, через що потім і його «взяли».
Ратнівські бранці потрапили до луцької в’язниці лише з другого заходу: першого разу їх повернули назад виводити… воші. На суд радянська влада часу не тратила: підсудних по черзі заводили до кімнати, де засідала сумнозвісна «трійка», швиденько читався вирок – і на етап. Миколі, як неповнолітньому, дали «всього» десять років…
Вогонь, вода і мідні… шахти
З пересильного табору, розташованого на вулиці Дегтярьова в Києві, Миколу Королика завезли в Нарву. Від того естонського міста залишилися самі руїни, вціліла тільки церква, та й та зрешечена кулями. За рік зеки, а прибуло їх туди кілька тисяч, місто відбудували. Потому серед лісу, неподалік від Фінської затоки, Королик зі своїми товаришами по нещастю звели нове місто на тридцять тисяч мешканців і «красильну фабрику» – насправді ж якийсь військовий завод, бо тільки скінчили роботи, як туди понавозили охоронців у червоних погонах.
Надійшов наказ із Москви: усіх політичних відправити в Томськ. У сибірському місті над Іртишом їх кинули розвантажувати баржі. 75 зеків за дві з половиною години мусили розвантажити 2200 кубів. Якщо норму не виконували, урізали пайку, яка й так була жалюгідною: по двісті грамів хліба на сніданок та обід, сто грамів каші та миска баланди.
Коли річка замерзла, їх повезли у Північний Казахстан на шахти. У дорозі застала велика заметіль, Микола такої зроду не бачив: попереду поїзда не встигали розчищати рейки. Врешті ешелон зупинився остаточно. Але перечекати снігову стихію начальству не вдалося: голодні «пасажири» стали бунтувати:
– Або розстріляйте, або робіть щось!
І потяг повернув назад. Як потім виявилося, до вугільної шахти з вкрай тяжкими умовами праці не доїхали лише кілометр. Отже, доля розпорядилась, щоб Микола потрапив замість вугільної на мідну шахту, де і пробув шість років – до кінця свого терміну ув’язнення.
Політичних з 1948 року тримали в таборах окремо від кримінальників. Сутички між ними таким чином були ніби унеможливлені. Але вряди-годи все-таки траплялися. Одна з них, у Харківській в’язниці, нашуміла на весь гулагівський СРСР. Там «блатні» вбили наглядача, заволоділи ключами й пішли по камерах грабувати інших в’язнів та ґвалтувати жінок. По-літичних, або ще їх називали каторжанами, через переповнені «штати» тримали на горищі. Здичавіла орда урок увірвалась і туди – через лаз. Каторжани непроханих гостей пропустили, але назад випускали через руки двох дебелих хлопів, котрі стали біля лазу. Урки після їхніх рук лише квакали внизу… Відтоді кримінальники «ворогів народу», а надто «бандерівців» обходили десятою дорогою…
Життя є життя, тож і на мідній копальні за колючим дротом в’язні намагалися пізнати хоч крихту його радостей. Наглядачі й охоронці пильно стежили, аби позбавити нещасних людей і цього. Та як не старалися, все одно кмітливі зеки ці крихти здобували. Правда, якщо попадалися, кара була суворою: карцер, у якому навіть нар не було – спати доводилося на бетонній підлозі, а харчуватися самим хлібом.
Микола і це випробування пройшов, ще й не раз. Останні десять діб відбув уже перед самим звільненням. За що? Рятував бригадира. Той завів якось собі… коханку. З вільних вона була. Яким чином пробралась у табір, невідомо, а щоб не потрапила на очі наглядачам, ховав її у… забої (тобто під землею). Про бригадирову пасію дізнався наглядач Баян (паскудний тип був), приготував наручники та ножиці (щоб зганьбити дівчину стрижкою) і почав винюхувати, де вона переховується. Причепився до Миколи, щоб виказав. Той відмовився. За це і потрапив до карцеру. А дівку від Баяна врятував черговий по частині офіцер, безперешкодно випровадивши за межі табору. Лише запитав у неї з докором:
– Хіба тобі вільних мало?
– А який з тих вільних толк, – не змовчала відчайдушна, – охлялих через недоїдання?
Тоді, в середині п’ятдесятих, у Казахстані був голод. Один хлопчина, із фезеушників, працював на шахті, то в’язні його підгодовували, ділячись своїми мізерними пайками, бо на волі і того люди не мали. Потім, коли з продуктами стало краще, той хлопчина не надякувався і ніколи без гостинця на зміну не приходив.
Після ув’язнення Микола Микитович повернувся на рідне Полісся. Поселився в Хотешові, одружився (торік золоте весілля відзначив!), став працювати в місцевому колгоспі. З вдячністю згадує його голову, котрий не зважав на «бандерівське минуле» і цінував його працю. У 1961-му, ріжучи колгоспну січку, покалічив руку. Оформили інвалідність і призначили пенсію. Дядько дружини якось приїжджав погостювати до них з Америки. Схопив Миколу за скалічену руку:
– Скільки отримуєш?
– 12 рублів на місяць!
– І що за це можна купити?
– Два мішки солі!
Американець скрушно похитав головою:
– За таке каліцтво у нас не тільки сам жив би, а ще й сім’ю утримував!
Так, солі більшовицька держава не шкодувала не тільки своїм ворогам, не солодко сьорбали і лояльні її громадяни. Зі здобуттям Україною незалежності, боротися за яку ще в сорокових пішов простий поліський хлопчина Микола Королик, дуже хочеться вірити йому, що молода держава служитиме народові, а не навпаки, і воздасть належну пошану таким, як він. Їх дуже мало вже лишилося. У Хотешові лише один – герой цієї розповіді.
Микола Шмигін,
Волинська область
| Comments: |
