Кобзар Нечепа і в Америці – кобзар
Василь Нечепа
Його кобза – неповторний екземпляр
– Я вважаюся представником чернігівської старосвітської школи, – зізнається іменитий збирач і зберігач традицій українського народу, – причому представник єдиний. Бо як Василь Нечепа існує в одному екземплярі, так і його кобза. Вона неповторна. Зрештою, так, як я, зараз ніхто не грає. Маю на увазі за колишнім козацьким способом – отбоєм. Річ у тім, що сучасні бандури, кобзи поміж струнами мають приструнки, що і пальця між ними не проткнеш. Натомість у моєму музичному інструменті, виготовленому Миколою Єщенком, унікальним майстром, збережено колишній проект, який і дає змогу робити отбої. Цій справі я навчився сам.
А ось початковим бандурним азам завдячую видатному Олександрові Корнієвському. Тому, котрий зі старосвітської кобзи створив сучасний образ бандури – хроматизував її, додав приструнки, поставив перемикач. Правда, дехто з дослідників вважає, що першовідкривач сучасної бандури – це Іван Скляр. Особисто я в цьому сенсі категоричний – тоді, коли Скляр тільки-но народився (а це 1906 рік), Корнієвський уже починав випробовувати свої новаторські екземпляри. Загалом Олександр Самійлович прожив на білому світі без одного року сто літ. Причому майже чверть віку провів у таборах. Коли ж повернувся, продовжив навчати грі на бандурі усіх бажаючих. Серед них опинився і я. Пригадую, тоді, на початку 80-х, Корнієвському було 90 літ, які, звичайно ж, давалися взнаки, однак коли мова заходила про кобзарство, майстер відразу жвавішав і ніби за одну мить молодшав.
Пізніше я й сам відчув подібний піднесений стан душі, коли почав навчати кобзарству своїх учнів. А найперше – сина Романа. У 1991 році на Козацьких могилах, коли на пошанування славних предків зібралася сила-силенна народу, ми з Романом разом виступали, і тоді патріарх Мстислав благословив його на продовження величної справи.
Шевченківський комітет за Нечепу проголосував одноголосно
Василь Нечепа – лауреат Національної премії імені Тараса Шевченка, і в цьому статусі він прибув на Рівненщину на першу Асамблею шевченківських лауреатів. Втім, цього кобзар та лірник практично ніде не афішує. У нього на подібне визнання власний погляд.
– Розумієте, колишні кобзарі жодних почестей не мали, – каже Василь Нечепа, – тим не менше, зробили величезний вклад в культуру. Це по-перше. По-друге, якщо ми, українці, вже маємо свої премії, свої цінності, то повинні їх по-справжньому шанувати. Щодо цього згадався випадок в Америці. Там відомий вчений і мій давній приятель Мірко Пелишенко, представляючи мене перед концертом, сказав, що я, мовляв, отримав премію, рівноцінну Нобелівській. Вірите: мене тоді аж пересмикнуло! Я виходжу і кажу: «Шановне товариство! Зовсім не бажаю образити вченого Нобеля і ту високу премію, але мушу зазначити, що Шевченківську премію з Нобелівською ви порівнювати не маєте права». Нобель створив динаміт, а потім за його гроші заснували міжнародну премію миру. А Тарас Шевченко написав Святе Письмо для всього людства, перекладене сотнями мов. «Обнімітесь, брати мої, прошу вас, благаю!» – ось його головний заклик для нащадків.
Заодно скажу, що бути лауреатом такої премії – великий обов’язок. Як на мене, його було б справедливим спізнати багатьом іншим достойникам. Маю на увазі те, що останнім часом висували кандидатури дуже поважних українців, але премії їм не присуджували. Скажімо, мій побратим Анатолій Семенович Луженко, покійний, на жаль. Той, завдяки якому стоїть пам’ятник Шевченку у Москві, пам’ятник Довженку в Сосниці і ще багато інших величних монументів. Погоджуюсь, що характер в Анатолія Семеновича був не ангельський, але ж ми не на лушпайки дивимось, а на роботу! І тепер часом мені навіть трішки соромно, що я лауреат, а Луженко – ні. Втім, віриться: історія надалі належним чином заповнить такі прогалини.
«Голос – як розум: якщо він є, то є, якщо його нема – то яйця не допоможуть»
Де б не бував Василь Нечепа, в яку далечінь не закидала б його доля, чи, точніше, він сам себе не закидав на самопожертву заради возвеличення українського духу – через слово, через пісню, завжди ці подорожі починаються із отчого краю. Він для одного з найвідоміших сучасних кобзарів і вітрило, і магніт, і гніздо.
– У мене є квартира у Чернігові. Але в основному живу у селі Носівка на старому дворищі, якому не одна сотня літ, – зізнається Василь Нечепа. – Це отче лоно. І раніше часто приїздив сюди, коли були живі тато й мама. Тепер, коли вони відійшли у вічність, господарюю сам, таким чином виконую батьківський заповіт. Бо тато перед смертю мені наказав: «Василю, у Носівці є Нечепина гребля, Нечепин гай – не дай усьому цьому пропасти». Отож, я і не дав. Більше того, примножив. Знаєте, який у мене сад? Тут ростуть практично всі види дерев та кущів, які є в Україні. Навіть рідкісне коркове дерево. Чи не менш рідкісні – тюльпан-дерево та піон-дерево. А знаєте, скільки маю птахів – більше сотні. Найстарший у господарстві – індик на прізвисько Граф. Він усе контролює, усі його бояться і слухаються. Свого роду управитель, який за моєї відсутності допомагає сусідці Шурі «тримати ситуацію в руках». Далі за рангом йдуть гусаки та індокачки. Затим – звичайні качки. Маю шість порід курей, у тому числі й рідкісних «аборигенів». Свої вольєри також у цесарок, голубів, перепела. Почувши про таке пташине царство, ви мимоволі подумаєте, що я об’їдаюся пташиним м’ясом. Абсолютно ні. Його не споживаю ні граминки. А ось яйця – це добро збираю відрами і смакую досхочу. Причому не заради голосу. Вважаю несерйозним твердження, що сирі яйця допомагають «поставити» голос, бо він, як розум: якщо є, то є, якщо ж нема – то жоден делікатес не допоможе.
Мені односельці часто кажуть: «Ти господарюєш точно так, як твій дід Іван». А мені від цього справді приємно. Приємно за діда, бо він у далекому 33-му практично врятував село від голоду. Річ у тім, що Іван Іванович заснував у Носівці колгосп, але спільної колгоспної комори не створив. Натомість корови, коні, які люди здавали на спільне господарювання, ставив у своїй стайні. І збіжжя у своєму хліві зберігав. Отож, коли у село прийшли конфіскатори, аби забрати колгоспне майно для державних потреб, такого, як не дивно, не виявилося. Не подумайте нічого поганого – його дід не привласнив. Потім, коли настали голодні дні, роздавав по частинці односельцям. І таким чином (аж не віриться, але факт) від голоду у селі ніхто не помер. Так, у сусідніх селах голод забрав чимало люду, а ось у Носівці – жодної душі.
Тепер інший час. Є що їсти, пити. Але, на жаль, є і голод – духовний. Як у пізнанні людських істин, так і в пошануванні традицій, знанні історії. Колись її намагалися «втамувати» кобзарі. І саме їхній приклад надихнув мене на ту справу, якою займаюся. Послухайте звучання кобзи та ліри, послухайте давню пісенну думу – можливо, це зробить вас справді багатшими, чистішими та добрішими.
Сергій Новак,
Рівненська область
Після виступу – традиційна роздача автографів
| Comments: |
