І мертвих, і напівживих скидали вилами у яму
Скільки себе пам’ятаю, постає перед очима маленька саманна хатинка з трьома віконцями, земляною підлогою та солом’яною стріхою. Тут, у селі Чичиркозівці Звенигородського району на Черкащині, у 1926 році я народилася. А зліпили хатинку дідусь Кирило Могила і бабуся Настя. Вони були круглими сиротами і служили у пані Крицької, місцевої землевласниці. Коли виросли, пані їх поженила і подарувала їм 20 соток землі, на якій і побудувалися. У них народилось дві доньки: старша, Горпина, і молодша – Оксана, моя мама.
«Дядечку, залиште хоч одного бурячка»
Дідусь з бабусею тяжко на землі гарували, розводили овець на вовну і дідусь вичиняв овечі шкури, з яких шив кожушки. Коли доньки повиростали, сім’я мала вже чотири гектари землі, з яких два виділила старшій, Горпині, у придане, як виходила заміж за Кирила Сокирка. А 16-річна Оксана, моя мама, пішла у сім’ю Якова Татієвського, і їм виділив два гектари землі зятів батько. Зятем дідусь з бабусею не натішилися, бо був він на всі руки майстром: шив взуття, виробляв з липового дерева посуд і навіть складав меблі.
Взимку тато возив мелясу із Звенигородського цукрового на спиртовий завод. Бабуся ж з мамою сиділи до півночі за прялками. Складали копійку до копійки і все скуповували землю. У 1929 році у нас було вже 10 гектарів, весь сільськогосподарський реманент та пара добрих коней. А також новий дім, бо сім’я росла і налічувала аж шестеро дітей.
Але щойно розжилися, як Сталін видав сумнозвісні укази про: продрозверстку, колективізацію та ліквідацію куркульства як класу. Під продрозверстку забирали у селян посівне, фуражне і харчове зерно, а згодом і всі продукти. Земля та робоча худоба переходили у колгоспи. У куркулів відбирали все: і сільськогосподарську техніку, і майно, яке продавали на торгах, а власників вивозили у Сибір, саджали в тюрми.
Нас теж визнали куркулями і все до крихти забрали. Витягли з печі глиняні горщики, зготовлену страву повиливали, а начиння продали. Повиносили з підвалів бочки з квашениною – і теж продали. Розкопали копець з буряками і забрали до однісінького. Старший брат Гриша благав: “Дядечку, залиште хоч одного бурячка”, то один з активістів так його пхнув, що небога впав і вголос заплакав. А в бабусі Насті сільський голова витяг з-за пазухи спідницю, вдарив стареньку чимось у живіт і закричав: “Приховала!” Бабуня старалася пояснити, що залишила собі на смерть. Та марно. Тата викликали у сільраду, вимагали грошей, били, а тоді відправили в тюрму. Потім приїхали возом забирати нас, але дідусь Кирило закрив хатину на залізний засув. Активісти принесли високу драбину і старалися залізти через дах, та не змогли, бо і дверцята він завбачливо зачинив. Вони залишили дім, проте потягли за коси нашу маму на воза.
Ні чутки, ні вісточки не було від неньки. Настала осінь і холоди. У нас не було що їсти, чим топити, померли від голоду дідусь, бабуся, сестричка Дуня і братик Вася. Залишилось нас четверо: Гриша, Коля, я і Антося. Добре, що мали хоч гарбузи, то Гриша їх варив, пік, а зернятка смажив, ми їх лузали і товкли та вкидали у гарбузове вариво.
Вже випав сніжок, як повернулася мама. Несла у руках босоніжки, чи, як їх називали, трепи, на товстелезній дерев’яній підошві з парусиновим верхом. Із її розповіді ми дізналися, що загнали нашу матусю аж під Київ, і там в одному із сіл вони обрізали капусту та збирали городину. Як забрали її тоді з дому у домотканій сорочці та спідниці, так напівголою і повернулася в холод, пройшовши босою по снігу сім кілометрів від залізниці. Сорочка стала чорною, як земля, а від спідниці лишився тільки пояс та рвані торочки. Та ще й цілі кубла вошей у голові, які пороз’їдали шкіру аж до ран. Схудла, висохла, бо годували на тих примусових роботах якоюсь баландою, а на полі їли мерзлі листочки, щоб наглядач не бачив. Її врятувала одна добродушна лікарка, приписавши страшну недугу. Оскільки хворої не було куди ізолювати, то її посадили на поїзд і відправили додому.
По трупах лазили діти
У селі почався масовий голод. На цвинтарі копали великі ями, куди звозили трупи. Але не всі вмирали одночасно. Перші трупи вже розкладалися, а по них лазили ще живі діти й просили їсти. Щоб не їхати вдруге, то і напівживих кидали на вози вилами та так само розвантажували в ями, у яких ще ворушилися люди.
По сусідству з нами жила сім’я Єфрема Сокирка. Він не був куркулем, але мав три гектари землі і гарну хатинку, вкриту цинковою бляхою, де кімнатки були зі скляними дверима та дерев’яною підлогою. Господаря викликали у сільську раду і вимагали грошей. Для допиту у сільраді відводили спеціальну кімнату, у чотирьох кутках якої стояли активісти, а посередині сидів уповноважений з району. По жертві наносили удари з усіх чотирьох боків, поки не впаде. А тоді ще й ногами копали. Єфрем дуже кричав від болю.
З Єфремової сім’ї залишилася живою тільки донька Василина. Якось прийшла вона босоніж по снігу до нашого колодязя по воду. “Тіточко Саню, – звернулася до моєї мами, – яка я голодна. Якби ж мені хоч раз наїстися, то згодна й померти”. До гурту наблизилася сусідка Мавра, чоловік якої займався продрозверсткою, і відповіла на це: “Василино, я дам тобі склянку кукурудзи, а ти віддай мені свою хату, а сама переходь жити у мою землянку”. Василина погодилася і зразу з’їла сирими ті зерна. “Я вже набралася сил, то сама занесу свого брата на могилки, не дам, щоб його вилами кидали”, – сказала. Так і зробила. Взяла тіло висушеного голодом мерця і віднесла на кладовище. Хотіла кинути, але труп застряг під стіною ями. Отож, залізла всередину, щоб його покласти та накрити лице. А вилізти звідтіля не змогла. Так і просиділа цілу ніч, аж доки візники не привезли вранці повну підводу трупів.
Ще страшніша доля спіткала сім’ю старшої доньки мого дідуся тітки Горпини, яку з немовлятком закрили на п’ять діб у льосі. Дитя померло, а тітка збожеволіла, залишивши напризволяще двох сиріт.
***
Головною причиною знущання над заможними селянами, нищенням їхніх родин була земля. Так чому ж тепер при вільній Україні колишні розкуркулені позбавлені права отримати хоч якусь частку своєї землі чи компенсацію за неї? Чому на мої неодноразові звернення до президентів Кравчука та Кучми, до Верховної Ради відповіді я так і не отримала. А тим часом найродючіші наші землі роздерибанили ті, хто при владі. Де шукати справедливість?
Ганна ЮРАШ,
с. Липини,
Луцький район,
Волинська область
| Comments: |
