Збудував замок для… корови,а сам оселився у хліві
Підпис відсутній
Йдеш Дiбровою i все пiсня в головi крутиться. Ось ця: про багацького сина, на якiм “вишита сорочка”, i про бiдного сиротину, на якiм – “нi шнурочка”. Бо Дiброва – це багацький син України, а решта її сіл – бiднi сиротини. Тротуари вздовж вулицi тут викладенi гарними плитами, дорога рiвненька, бiля будинкiв та на вулицi – пальми у горшках. Як у мексиканських серiалах. Втім, така добротнiсть – заслуга не держави, а мiсцевих селян. Назустрiч йдуть двоє чоловiків. Напевно, на пиво. Недiля ж. “Що, подобається наше село?” – запитують. “Подобається”, – відповідаю. I пiсню їм тихо наспiвую. Селяни хмурнiшають. “Це лише на вигляд село найбагатше. У хати нашi дiйсно сотнi тисяч доларiв вкладено, а насправдi ми – не “багацький” син України, а той, що “бiдна сиротина”. Цi хати не на грошах, а на горбах наших збудованi. За кожним оцим красивим замком бiда стоїть. Як не скалiчiв хто на заробiтках, то загинув, а як живий здоровий додому повернувся – сiм’я розпалася”.
Селянськi оселi не лише у Дiбровi, але у сусiднiх Грушевi, Дубовому швидше нагадують замки. Яка тобi завгодно архiтектура, кольори жовтогарячi, наче сонце, кольору iндиго чи спілого винограду всiх сортiв. У багатьох будинках вiкна з поверх заввишки – дзеркальнi. На дахах – башнi. Одноповерхових осель тут не побачили. Все кам’яницi на три-чотири поверхи. Фортеці з лiфтами та басейнами всерединi. I живуть у цих селах не депутати Верховної Ради чи новi українцi, а звичайнiсiнькi селяни. Зi спрацьованими руками та зораними важкою працею обличчями. “У нас i ранiше, ще за Союзу, люди на заробiтки їздили, а за незалежності не тiльки чоловiки, а й жiнки вже їздять. Закарпатського люду – по всьому свiту. У Росiї, Португалiї, Чехiї, Iталiї, Iспанiї гне вкраїнський люд спину на пана”, – розповiдають. До речi, у цьому краї дуже не люблять звертання “пане”. Чоловiки забули про пиво, до нашого гурту пiдходять жiнки. “О! Вам пощастило мужчин у нас побачити. Андрiй з Василем лише на тиждень додому з Москви приїхали. А що з того? Дружин все одно вдома немає. Андрiєва – в Iталiї після немiчного старого пелюшки пере, а Василева в Iталiї чужих дiтей доглядає. Отак вкраїнські жiнки грошi заробляють: чужих дiтей няньчать, а своїх не заколишуть, сльозу не втруть”, – кажуть жiнки і запрошують мене в гостi “подивитися, як вони живуть”. Що там казати: всерединi будинків ще бiльше вкладено грошей, як ззовнi. Кухнi обладнанi найсучаснiшою технiкою. Зварити їсти на такiй кухнi може навiть той, у кого виросло “двi лiвi руки”. Продукти заклади – і встигай тільки кнопки натискати. Кожна кiмната, а їх в будинках вiд 10 до 100, наче з обкладинки модного журналу. Ваннi кiмнати i пралки, котрими користується жiноцтво найбагатших сiл, селянки з сіл всiх трьох наших Президентiв хiба бачать в кiно чи увi снi.
“От мода у нас така – сусiд будує гарно, а я ще краще. Сусідка купила штори за тисячу доларiв, а я куплю за двi. Та що з того багатства? Як помре хто – в селi не вистачає чоловiкiв, щоб труну на цвинтар спровадити. Жiнки несуть”, – каже таксист Микола і додає, що чоловiкам у їхніх селах найкраще: їх мало, а жiнок багато, то чоловiки “як когути хвости розпускають”. Оскiльки села при дорозi, то мiсцеве населення придумало собi новий спосiб заробляння грошей. У багатьох оселях перший поверх житла переобладнано пiд магазини, кав’ярні, весiльні салони, перукарні та кабiнети масажистiв. Ото вам українське село!
“Замки є, а жити немає кому. За заробiтками дiтей не встигають народжувати. Ото дивiться: чим бiльша хата, тим швидше це означає, що сім’ї вже немає. Бо на неї працювали i чоловiк, i жiнка. Він – кiлька рокiв у Португалiї, вона – в Iталiї. Зустрiчаються раз в рiк, а то й у два. Яка ж то сім’я? Кожен вже живе своїм життям”, – розповiдає старенький. Показує рукою на своє триповерхове обiйстя: “Молодiсть мою тi стiни загубили i життя в наймах пройшло”. Дiдо розповiдає, як його сусiда Михайла “дiстало” це багатство. “Жiнка його до хати впускала лише у великі свята. Боялася, щоб пiдлогу не дряпнув чи дзеркала не замастив. А до лiтньої кухнi, де вони жили (тут майже всi живуть в однiй з восьми кiмнат лiтньої кухнi), заставляла роззуватися пiд порогом на вулицi. Раз жiнка поїхала на базар, а Михайло напився, пiшов до стайнi, вiдв’язав корову, завiв її до великої хати, а сам лiг спати у хлiвi. I корова у покоях побула, i село повеселилося”, – усмiхається закарпатець. Отак i живуть найбагатшi селяни України. Наймитами все життя i панами iнколи.
Свiтлана МАРТИНЕЦЬ,
Закарпатська область
Фото автора
| Comments: |
