«Гляди, щоб інопланетянка тебе не вкрала»
Ярослав Хоркун
Від страху доярка втікала світ за очі
Ярослав Хоркун пішов працювати у колгосп, щойно закінчив восьмирічку. Тоді його батьки жили у сусідньому з Яцківцями селі Сировари. Якось вночі 15-річний Славик на мотоциклі повертався додому після роботи, і в полі його освітило якесь яскраве світло.
– Я зупинився, щоб подивитися, звідки воно йде, – каже Ярослав. – Світло падало згори, але у небі, крім зірок, нічого не було видно. Я вирішив, що пролетів вертоліт (хоча він би шумів), завів мотоцикл і поїхав далі. Всю дорогу до села відчував, що мене хтось переслідує. Те, що рухалося за мною, теж пригальмовувало, а коли я набирав швидкість, натискало на „газ”... Страху у мене не було, тільки цікавість. „Переслідувач” відчепився від мене біля села. Батькам я нічого тоді не сказав, бо здогадувався, що сміятимуться. Я ніколи не зловживав спиртним, цигарками, не роблю цього і зараз. І з головою, вважаю, у мене все нормально. Невдовзі після першої пригоди почув, що таке ж світло бачила одна доярка. Її теж освітило зненацька, і жінка з переляку втікала, куди бачила...
Вдруге зустріч Ярослава Хоркуна із невідомим відбулася після його повернення з армії. Пізно ввечері у компанії друзів він ішов на весілля. Раптом усі побачили, як все село ніби освітив потужний прожектор, через кілька секунд він яскраво блимнув в іншому кінці села. Ярослав пожартував: „О, це, мабуть, енело”. Хтось із хлопців відповів: „Гляди, щоб тебе інопланетянка не вкрала”. Вранці сусід Ярослава ходив дивитися на місце, звідки било світло, в надії побачити якісь сліди від коліс техніки, на якій міг стояти „прожектор”, однак нічого на землі не побачив.
Ще цікавіші події стали відбуватися через три роки, коли Хоркуни переїхали до Яцківців. Одного вечора, проводжаючи додому свою дівчину, Ярослав Хоркун побачив на вулиці чоловіка, з яким поспілкувався дуже незвично.
– Бачу, як дорогою веде поруч із собою велосипед якийсь незнайомець, – згадує Ярослав. – Вирішив його зачепити: „Стій! Ти хто такий?” Велосипедист наче й не відкривав рота, але відповів: „А що таке?” Я знову трохи наїхав: „Чого ти тут ходиш?” Моя дівчина, що зупинилася за кілька метрів від нас, спиняє мене: „Відчепися від нього, йдемо!” І відразу „озивається” незнайомець: „Послухай її”. Водночас якась сила легенько відносить мене від нього, переставляє подалі. Ми з дівчиною відійшли, а велосипедист пішов до села. Поки я приходив до тями, дівчина запитала: „А чого ти до нього говорив, а він мовчав?” Я запевнив її, що той чоловік теж до мене озивався, але вона наполягала на своєму. Ми тоді навіть трохи посперечалися...
Незнайомець, за словами Ярослава, був високого росту, міцний, одягнутий у штани і сорочку. Вдруге Хоркун побачив його уже вдень. „Велосипедист” стояв біля городів на околиці села і так зацікавлено спостерігав, як люди копають картоплю, ніби ніколи раніше не бачив.
– Коли я проходив повз нього, то зрозумів, що на звичайну земну людину він не схожий, – продовжує „контактер”. – Чоловік ніби прочитав мої думки і повернувся до мене. У мене мурашки по тілу пробігли, та я про себе промовив: „Я підійду до тебе”. А він, також мовчки: „Навіщо?” – „Щоб привітатися” – „Навіщо?” Я тоді добре його розгледів. Років 35, лице подовгувате, ніс широкий. Найбільше вразило волосся: коротке, кучеряве і золотисте, воно аж виблискувало на сонці. У людей такого не буває... Я продовжував наближатися до нього, але враз мене блокувала якась енергія, щось подібне на футбольний м’яч приблизно кілограм вагою. „М’яч” почав обертатися вертикально вздовж тіла, стискав мене, наче обручем. Я пішов геть від дивного незнайомця і метрів через п’ять відчув, що можу впасти.
На фотоплівці – енергія прибульців
А пізніше „вони” показали Ярославу свій корабель.
– Того дня, 10 серпня 1990 року, у полі тривали жнива, – каже Ярослав Хоркун. – Багато збіжжя через страшний дефіцит пального залишалося на полі, і люди потайки вечорами дожинали його серпами для своїх потреб. Я пішов на поле пізно ввечері. Жав хвилин десять, як раптом місце, де стояв, освітилося потужним променем. Майнула думка: „Треба втікати”. І, як відповідь на неї, у голові прозвучало: „Не встигнеш”. Світло було не лише сліпучим, а й теплим. Здавалося, що хтось наче встромив мене у землю по коліна – я не міг ворухнутися. Потім світло зникло. Я підняв голову. Хоча на небі світив місяць, контури чогось масивного, що нависло наді мною, спершу роздивитися не міг. Через кілька хвилин засвітилося на самому кораблі, і я побачив над собою апарат. Чорно-коричневого кольору, формою схожий на ракету чи патрон, він горизонтально завис над землею на висоті десь сто метрів. Ця штука була довжиною метрів 80, а шириною – до десяти. Я побачив три ілюмінатори, світло з яких і дозволило роздивитися корабель. Воно вимкнулося буквально за секунду, та я все ж встиг роздивитися НЛО. У тому, що це був неопізнаний літаючий об’єкт, я не сумнівався...
Дивний літальний апарат бачили й люди, які поверталися з екскурсії Польщею. Коли в автобусі ні з того, ні з сього вимкнувся двигун, вони вийшли із салону і побачили над собою ракету, не схожу на жодну із земних. Одна тернопільська вчителька описала цю пригоду у місцевій газеті.
Ярослав Хоркун ніколи не відчував страху через незрозумілі речі, які коїлися з ним впродовж кільканадцяти років. Коли ділився розповідями про свої пригоди зі знайомими чи родиною, дехто вірив, а дехто, мабуть, потім крутив біля скроні пальцем: верзе казна-що! Священики на запитання Ярослава відповідали по-філософськи: Бог, мовляв, створив багато світів, але те, із чим зустрівся ти, може походити від нечистого...
Тепер Ярослав теж відчуває присутність прибульців, але вже по-іншому. Вони, каже, проявляють себе згустками потужної енергії, яку зазвичай можна побачити увечері. У чоловіка є й фотоплівка з цими енергетичними клубками. Він каже, що коли наводити об’єктив прямо на згусток, то кадр засвічується, а якщо впіймати „хвіст” клубка, то фото вийде.
У сусідніх селах чогось подібного люди ніколи не спостерігали. А чому інопланетяни облюбували для своїх експериментів лише два села – Яцківці та Сировари, і дають про себе знати на території, яка нагадує квадрат, – загадка.
Євгенія ЛІЩУК,
Тернопільська область
| Comments: |
