Наречена через тиф опинилася в лікарні
Баба Настя
Поліціянт силою відправляв у лікарню
Старожили з Богушів більше пам’ятають події 1939-го, ніж 1948 року, коли у жнива була страшна повінь і хатини селян, які тулилися на берегах річки Случ, поглинула у свої чорні глибини вода. Тоді ще подейкували, що десь на случівських берегах закопаний скарб, отож, з неба литиме доти, поки вода того добра не забере із собою. Чи дійсно те золото попливло за водою, ніхто достеменно не знає. Але річку люди загатили, і тепер вона дещо змінила своє русло. Та навіть у ту післявоєнну пору селяни знали, що стихія мине, життя відновиться, майно можна буде нажити… А от забрані у 1939 році тифом життя, переполовинені смертю родини, осиротілі діти – хто цій біді може зарадити? Надіялись тільки на Бога…
Анастасії тоді йшов 22-й рік. Родина якраз готувалася до весілля.
– Я мала виходити заміж за Карпа, ми з ним з дитинства дружили, – розповідає Анастасія Климівна. – Але один за одним почали хворіти люди. У нашій сім’ї спочатку захворів батько, згодом я з братом. У селі були поліціянти, то вони силою виганяли людей в лікарню, щоб інші не заразилися тифом. Ох і страшна то біда була. Скільки люду вимерло…
– А як же весілля? Відклали?
– Де там. Було. Тільки під вінець пішла не я. Родина мого жениха думала, що я помру, а харчів уже припасли, тож вмовили молодого взяти заміж іншу. А я після того одужала, хоча так вимучив той тиф. Дуже висока температура тіла була, що хотілося з моста – та у воду. Нігті злазили, на голові – ні волосинки, словом, біда чорна… Але якось пережили і це.
За віру – в тюрму
Після хвороби Настя також вийшла заміж. У неї народилося троє діток. Однак її чоловік Пилип помер, а згодом поховала малими і дітей. Другого чоловіка Анастасії звали Оникій. З ним нажила Настя Осійчук аж дев’ятеро синів і доньку.
– А як же Ваше перше кохання, мабуть, жили в одному селі і не раз зустрічалися? – все допитуюсь у бабусі.
– Чом же ні. Спочатку після хвороби якось ніяково було зустрічати Карпа десь на дорозі, бо жили неподалік, але потім минулося. Та я за ним і не побивалася, бо відчувала, що хлопцям подобаюся. Крім того, мій чоловік Оникій навіть з Карпом разом в тюрму попали. За віру. Оникій термін у Воркуті відбував, а Карпо ніби в Караганді. Ох і часи тоді були! Бідося. Чоловіка забрали, а майно описали. Щоб вижити з дітьми, я продала корову. То і мене засудили на рік примусових робіт, що я продала описану худобину. Коли ж чоловік повернувся додому, то від віри не відмовився. Навпаки. Знову став ходити на зібрання. Тим більше – разом з Карпом, який не раз забігав до нас у хату. А чого пам’ятати минуле? Що було – те було, а треба далі землю топтати і зла ні на кого не тримати, – каже Анастасія Климівна.
Сьогодні вона живе з єдиною донькою. Два роки тому поховала свого Оникія, який був прикутий до ліжка довгих 17 літ. Немає в живих вже й Карпа. Сини давно розлетілися з хати. Четверо живуть в Америці. Телефонують до мами щотижня. Кличуть із собою, а їй не хочеться покидати обжитого кутка, села. От і дочка Тамара, яка також жила за океаном, змушена була повернутися в Богуші – не залишати ж матір на старвік одну.
– Хоча в Америці мені подобалося, – відверто каже жінка. – Брати працюють, непогано заробляють, навіть свій бізнес мають. Там якщо не лінивий – то заробиш. А в нас… Чесною працею не розбагатієш. А в селі – тим більше. От і ми з мамою ще корову та свині тримаємо.
Баба Настя у свої 85 ні на що не нарікає, хоч на віку довелося багато горя й біди зазнати. Єдине, про що вона мріє – це побачити, як там за океаном живуть її діти…
Марія ДУБУК,
Рівненська область
Фото Миколи КОМАРОВСЬКОГО
| Comments: |
