«Джентльменів нема, тільки пенсіонери»
Благо це чи каторга для пенсіонерів-дачників фазенда на масиві «Веснянка», де піщаний грунт висотує останні сили, – річ зараз не про це. А як добратися до масиву, який за 23 км від Луцька, аж за Ківерцями. Чи вдається усім влізти у переповнений «Богдан» під час першого рейсу у суботу та після вихідного, тобто дня, коли пенсійні автобуси не «ходять»? Хто рано встає, тому Бог дає. Отож, і будять сонце пенсіонерчики. Щоб як раніше чергу на перший автобус о сьомій зайняти, вже в половині шостої шикуються на кінцевій зупинці маршруту на вулиці Ковельській. А втім, їм все одно не спиться: поперек болить, у крижах штрикає, руки терпнуть. От тільки як добратися в таку рань до кінцевої?
З першого тролейбуса вискакують бабусеньки, як молодички, і беруть старт, щоб обігнати того, хто попереду. Звісно, дороги за кілька метрів перед собою не бачать. Якось одна дорідна матрона гепнулася плечем об стовбур капосного дерева, яке перейшло їй дорогу. Чи то нога підкосилася, чи посковзнулася, але врізалася так, що аж іскри з очей посипалися. Сивочолі, підтоптані мужички обійшли її з двох боків. А на зупинці, зайнявши чергу, раптом схаменулися: «А може, треба допомогти жінці підвестися?» «Пізно», – сказав крайній, бо поважна пенсіонерка вже пленталася до зупинки. Аж позеленіла і так тремтіла, що сусідка по дачі кинулася їй на поміч, а за нею й інші співчутливі бабусеньки. Сидячі вмить зірвалися з дерев’яної лавки і стали усі гуртом вкладати на ній потерпілу, щоб, борони, Боже, не впала непритомна. Хтось діставав валідол, хтось – валер’янку, інші розкручували пластмасові пляшки. Цокаючи зубами, жінка зробила кілька ковтків. Якась «знахарка» вже оглядала невдаху: «Переломів нема, тільки вивих плеча», – бо травмована сахалася, коли чіпали її праву руку. Гуртом вирішили, що треба викликати «швидку». Хтось завбачливо простягав кілька гривень на рентген у травмопункті. А як підкотив жовтопузий «Богданчик», жінки залишили потерпілу. Але на той час уже під’їхала карета невідкладної допомоги…
Іншого разу у суботу «Богдан» з кінцевої був напханий так, що, здавалося, на міських зупинках нікого більше не візьме. Але дачники напихалися і напихалися, мов у гумовий. Чипів у дверях симпатичний в білих штанях грузин Міша. І на кінцевій зупинці при виїзді з Луцька, як джентльмен, мусив зійти, щоб пропустити «дам». Дві кістляві старенькі вскочили так швидко на сходинку, начеб їм було по шістнадцять. А Михайло залишився за дверима, які тут же зачинилися. Чоловік махнув з досади рукою.
«Нічого, доїде, гроші має. Видженджурився ж не на роботу, а на гулянку», – одна з винуватиць розкудкудахкалася, виправдуючись. Бо симпатики джентльмена Міші (а він не раз допомагав «прекрасній половині» тягти важкезні торби і міг навіть у спеку пригостити морозивом, коли ще був на дачі магазин) не змовчали: «А ви гроші чужі не рахуйте. Та й цікаво, хто ж сідає в автобус, щоб тільки прокататися?!» Спритні бабусеньки вмить замовкли.
У салоні народу, як оселедців, що не поворухнутися. Кремезний мужчина зиркнув у бік сусіда, котрий тернувся об нього спиною: «Чоловіче, та не налягайте на мене, а тримайтеся!» – «А ти не вертися!» – відрізав той. – «От, уже завелися, як на базарі, а ще мужики, джентльмени…» – «Тут джентльменів нема, тільки пенсіонери», – кинула репліку, приязно усміхаючись, спортивної статури інтелігентка. – «А ви мене не відтісняйте», – відвойовувала місцинку у передніх дверях бабуся, звертаючись до кремезного чоловіка. Обмін досвідом, як знищити зайд із Колорадо та нечисть медведку, заглушив перепалку.
Стояти доводиться на одній нозі. А що буде осінню, як доведеться перевозити бульбу та капусту? З жалем згадують тепер старенького ікаруса-гармошку, який хоч скрипів і рипів, та міг вмістити утричі більше пасажирів, мішків та «кравчучок».
Раптом автобус зупинився посеред поля. «Що там?» – пішло гуляти по рядах, бо задні за головами передніх нічого не бачили. Одна з бабусь голосила: «Ой, синочку мій, ой, дитинонько!» І виводила з іншою під руки сполотнілого обм’яклого підлітка на повітря. За ними вискочило ще кілька м’якосердих пасажирок. Вмить знайшовся валідол, вода. Одна кропила нею непритомного, інша била по щоках, щоб привести хлопця до тями. Коли той очуняв, кондуктор запропонував йому своє місце біля водія. Розтривожена публіка принишкла, більше не сварилася, всі думали: як би то щасливо доїхати.
І висипала старенька дачна братія надвір, поспішаючи, як на демонстрацію, на свої грядки. Попереду чекала солодка праця до сьомого поту, свої Канари та Гаїті. То тільки за кордоном пенсіонери байдикують і нудяться на пляжах. А наші ще ого-го! І, мов ордени та медалі, несуть зі своїх вистражданих соток врожай. Якщо комусь вдається врятувати помідори від фітофтори, на того дивляться, як на героя, похнюплені невдахи.
Мирослава МАНЕЛЮК,
Волинська область
| Comments: |
