Розшукав матір через сорок років

Микола Загоровець знав, що у нього є мама. Але так само він знав, що говорити про неї не можна. Бабуся, яку називав мамою, і тато завжди присікали, якщо намагався завести про це мову. Проте Микола завжди мріяв її побачити. Ця мрія здійснилася аж через сорок років...

Коли зустрілися з Миколою, а проживає він у селі Незвір Рожищенського району, чоловік здивувався: як ми довідалися про цю історію? Навіть на мить розгубився, проте погодився розповісти про своє життя. Деякі цікаві факти почула і від його дружини Галі.
Подружнє життя у його батьків не склалося. З почутого не важко здогадатися, що батько міг на свою дружину підняти руку. Після народження сина дійшло до розлучення, але матері не вдалося відсудити дитину, і маленький Миколка залишився у Лукові з бабусею й татом. Мама спочатку жила у старшої сестри в місті Ківерці на Волині, згодом переїхала до Києва. Там вона вдруге вийшла заміж. З цим чоловіком приїжджала до Лукова, аби забрати сина до себе, проте їй дитини не віддали.
Підрісши, хлопець намагався довідатися про свою маму, хоча й називав так свою бабусю, але ніхто йому нічого не хотів про неї говорити. Поцікавившись, чому сам її не шукав, досягши повноліття, почула у відповідь:

– Думав, якщо вона не шукає, то, мабуть, не дуже хоче мене бачити...
Можливо, Микола і не наважився б на пошуки, тамуючи у собі це бажання ще дитячою образою, але після одруження жінка часто йому про це нагадувала. Галя була переконана: його матері, якщо він дасть про себе знати, камінь з душі теж впаде. Вона ніяк не хоче вірити, що мати, втративши дитину, не страждає від цього – сама виростила троє синів і знає, як за кожного серце болить.
– Мої діти навіть почали розпитувати про бабу й просити нас її розшукати, – Галя охоче розказує нам про свою сім’ю, правда, висловивши сумнів, чи воно цікаво людям. – Нам казали, що вона десь у Росії. Як і де шукати – не знала, але знала, що треба її знайти. Бо в житті усяко буває. Батько чоловіка  помер. Він мав другу дружину, а з нею чотири доньки. Вони з Миколою у хороших стосунках. Баби уже теж нема і тітку Марію з Ківерців похоронили. Ми спочатку жили у Лукові, але там хата невелика, не було де подітися. Стягувалися, щоб цю купити. Ой, важко було жити. При колгоспах я десять років дояркою працювала, а тут усе розвалилося, і ми обоє стали безробітними. А троє дітей підростає, їх треба в школу збирати. У мене навіть чорні думки закрадалися в голову, думала, що не витримаємо того всього. Та, дякувати Богу, вижили. І хлів збудували, і в хаті дещо переробили. Тепер хоч є де дітей спати покласти, а ще як оженяться, то будуть мати куди жінку привести. Старший і молодший сини зараз у Луцьку працюють. Найменший школу закінчує. Вже якось даємо раду.
Минулого року Галя, відчувається, що доброї душі людина, таки попросила двоюрідну сестру чоловіка допомогти знайти тітку (мамину сестру), яка проживала у Ківерцях. Микола пам’ятав, як дід ще малим брав його із собою до неї, й розказав, де приблизно може жити. Таким чином тітку Марію у Ківерцях розшукали, й Микола з дружиною поїхав до неї. Сльози, розмова, спогади... Тітка відразу набрала номер телефону сестри у Києві й сказала, хто у неї в гостях.
Ось так через десятки років син вперше почув голос своєї матері.
Невдовзі у Незвірі її чекали у гості. Минулого року на Трійцю мама приїхала до сина. Зустріч була довгожданною й хвилюючою. Після того, як син з матір’ю обнялися, вони ще півгодини плакали і не могли нічого говорити.
Микола щасливий, що нарешті у нього є мама, з якою можна бодай поговорити по телефону. Він з дружиною й меншим сином побував у неї в гостях у Києві, де його чекали ще й брат із сестрою (їхній батько теж уже помер). Мама розповіла їм про те, що у них є брат, вже після телефонної розмови з ним. Зустріч з київською родиною була теплою. Цього року після Пасхи мама знову гостювала у сина.
Про свою непросту долю Микола розказує скупо. В очах, дивись, і блисне сльоза. Пережитий біль, певно, все життя ятритиме душу. Відчувається, що чоловік і не про все хоче говорити – є свої сокровенні думки, які на люди виносити непросто. Та й чи потрібно?
Після зустрічі з Миколою хотілося почути від його мами, які відчуття пережила, побачивши сина через стільки років. Але з її слів зрозуміла, що ця тема для неї неприємна:
– Не хочу нічого ворушити. Мені важко говорити про це. То своє, інтимне. Багатьох людей уже нема в живих...
Ольга ЖАРЧИНСЬКА,
Волинська область

 

• Нравится
•