Чи всім легко дихається на цьому світі?
На останніх виборах білоруська опозиція зазнала нищівної поразки. Чому? Невже Олександра Лукашенка, якого переобрали торік на третій, або, як жартують дотепники, «довічний» строк президентства, справді так любить білоруський народ? Невже опозиція справді така слабка? Спробуємо це з’ясувати в людини, яка на тих виборах була по інший від бацьки бік політичної барикади. Це Валентин Лазаренков, заступник голови вільних профспілок Білорусі й одночасно заступник голови Берестейського обкому Білоруської соціал-демократичної партії «Грамада» (відомої загалу як партія Козуліна).
– Наша партія – одна з авангардних опозиційних сил у Білорусі, розпочав нашу бесіду пан Валентин. – Якби ми були «технічними» чи «пролукашенківськими», то чи посадили б голову партії Козуліна до в’язниці на п’ять з половиною років? Так, головним опозиційним кандидатом вважали Мілінкевича. На виборах його підтримували близько двох сотень громадських організацій і десять політичних партій. Козуліна ж підтримала лише одна наша партія. Та якщо взяти результати голосування, то за обсягом роботи ми з ними порівнялися.
– Особисто Ви чому і як опинилися в опозиції?
– Я ніби й не йшов в опозицію. СДП «Грамада» була створена ще 1991 року, вступив я до неї у 1993-му, розуміючи, що майбутнє громадського суспільства – це політичний плюралізм. 1994-го року в Білорусі відбулися достатньо відкриті, прозорі і демократичні вибори. На жаль, перші і єдині. «Грамада» підтримала на них Станіслава Шушкевича. Однак переміг тоді Олександр Лукашенко. Після його приходу до влади було здійснено конституційний переворот, у республіці встановився авторитарний стиль керівництва державою, тож нам нічого не залишалось, як піти в опозицію до такої влади.
– Чи змінилося становище опозиції після виборів?
– З кожним роком працювати нам стає все важче і важче. Напередодні президентських виборів увечері ми, керівники Берестейського обкому СДП, вийшли з офісу й були одразу арештовані міліцейським нарядом. Нас, п’ятьох осіб, доправили в КПЗ і через два дні засудили на сім діб «за порушення громадського порядку та образу честі». Найцікавіше те, що ні на суді, ні потім ми так і не побачили того, чию честь «образили». Ми навіть просили показати нам ту людину, щоб вибачитися перед нею. Не показали. Тож і досі не знаємо, кого і як образили. Довелося голосувати у тюрмі. І таких, як я, було тоді близько тисячі. За опозиціонерами стежили, тож варто було лише зупинитися хоча б біля двох знайомих, аби просто привітатися, як могли схопити, «пришити» несанкціоновану агітацію й оштрафувати. А штрафи у нас за таке солідні – від двох до двох з половиною тисяч доларів. Після відсидки мене відразу ж звільнили з викладацької роботи у Брестському державному університеті. 25 років пропрацював там, не маючи жодних порушень трудової дисципліни, успішно долав усілякі конкурси й атестації, які останнім часом влаштовувалися спеціально, щоб знайти «зачіпку». Тож влада знайшла інший спосіб і звільнила за «аморалку»: мовляв, викладач, який «сидів», не має морального права навчати студентів. Позбавили роботи тоді й інших керівників Берестейської «Грамади», арештованих у той сумнозвісний березневий вечір. А влаштуватися знову у державних структурах після такого звільнення неможливо. Адже того, хто візьме на роботу таку людину, самого неминуче звільнять.
– Радикальними способами змінювати ситуацію не збираєтеся?
– Ми не можемо і не хочемо вдаватися до насильницьких методів повалення існуючої в республіці влади. Ми проти збройного повстання! Що б не писали про нас провладні ЗМІ, але в тероризмі чи насильстві проти особи за роки існування партію ніхто не звинуватить.
– Деяких українців, які надивилися білоруських державних телеканалів, точить заздрість, що в сябрів усе гаразд: і колгоспи збереглися, і економіка процвітає…
– Економіка Білорусі якраз і не розвивається! Вона паразитує на сировинних ресурсах Росії, тому і має реальні доходи. Але в казну йде лише частина цієї суми, все інше – у президентський фонд, яким глава держави розпоряджається на власний розсуд. Три роки тому в парламенті один із опозиційних депутатів запитав у міністра фінансів, скільки в країні грошей. Той лише знизав плечима. Ми й досі живемо в декретному варіанті управління державою, ну, а всі декрети, зрозуміло, пише одна людина – Олександр Григорович Лукашенко.
– Представники «Грамади» зачастили в Україну. З якою метою?
– Наша партія – член Соцінтерну. Отже, налагоджуємо зв’язки з українськими партіями подібної ідеології. Спочатку мали намір співпрацювати з СДПУ(о), та коли дізналися, що партію, котра повинна захищати інтереси трудящих, очолює олігарх, та ще й одіозна в Україні особа, на контакт не пішли. Натомість підписали угоду про співпрацю з УРП «Собор».
– А хіба в Білорусі олігархів нема?
– У партіях соціал-демократичного спрямування точно нема. Нема їх нібито офіційно й у республіці, проте два роки тому кілька осіб, що мають статки в мільйон доларів і більше, все ж таки це задекларували. Фактично, найбагатшими є люди з оточення президента. Син Лукашенка є наймолодшим у республіці генералом, працює на посаді радника президента з питань безпеки.
– Як почуваєтесь в Україні? Є що з чим порівняти?
– Дуже приємно бачити і розуміти, що Україна йде до громадського суспільства: реально працюють партії, парламент, місцеві органи самоврядування. Попри проблеми, є суд, прокуратура і, що найбільше відрадно, засоби масової інформації, де можна почути й побачити критику на будь-кого. Це результати Помаранчевої революції, безумовно. Права людини, можливості – це те, що сьогодні зрозуміле в Україні і те, чого не розуміє білоруська влада. Тому почуваюся тут людиною значно більшою мірою, ніж в Білорусі.
Розмовляв Микола Шмигін,
Волинська область
| Comments: |
