Не так давно я зустрів і покохав дівчину Лесю, але в житті не все так просто і легко. Любити людину і знати, що взаємності немає, дуже важко.
Минає час, а я ніяк не можу забути ту дівчину, яка завжди знаходила причину, щоб ми не зустрілися, яка по телефону каже, щоб я ніколи більше не дзвонив, а мені на душі все гіркіше й гіркіше. Невже і жінки, які колись говорили, що кохають, можуть зраджувати своїм словам?
Зараз настав час, коли немає сили для роботи, світ немилий, і мені не хочеться жити в нім. Залишились спогади про ті часи, коли я був щасливий. Серце моє розбите. Я знаю, що ми не будемо разом. Але чомусь у глибині душі в мене жевріє надія. Чому вона мене не покидає?
Кажуть, час гоїть рани, але це не так. Чим далі, тим рана стає більшою.
Леся має трирічного хлопчика Стаса. Я хотів би замінити йому батька, бо дуже полюбив його, як свого сина. Лесю я кохатиму завжди. Я не хочу думати, що більше ніколи не побачу її, хоча вона живе в селі біля Любомля. Я хочу, щоб вона прочитала цей лист і дала мені шанс бути біля них, біля Лесі і Стаса. Цей вірш я написав сам, і хочу подарувати його своїй коханій:
Коли були з тобою разом,
Життя було таким легким.
І не подумав я відразу,
Що я живу недовго з ним.
Люблю тебе і не забуду,
Що ти була в житті моїм.
Ніколи разом ми не будем –
Не доля, значить, в світі цім...
Петро,
м. Любомль,
Волинська область
Comments: |