Хати піднімало і розривало

Був понеділок, 20 липня 1987-го. Весь день стояла страшенна спека. Ближче до п’ятої вечора раптово нахмарилося і місцями сипонув величезний град. Вітер загудів так, ніби десь поблизу пішов на посадку реактивний літак. Враз потемніло. Ось так описують очевидці початок руйнівного смерчу, який налетів на село Шельвів Локачинського району рівно двадцять років тому. Стихія тривала не більше десяти хвилин, але залишилася в пам’яті людей на все життя.

Тетяна Подаш, секретар сільської ради, у ті часи лише працювала у Шельвові, а жила у сусідньому селі. Коли на вулиці почався град і страшенно загуло, в приміщенні сільради знаходилося ще четверо жіночок.

– Ми вирішили подивитися, що там робиться, але не змогли відчинити вхідні двері. Так, наче їх хтось притиснув, – розповідає Тетяна Петрівна. – Поперелякувалися, скупчилися усі в тому коридорчику, та так і простояли. А в цей час вилітали вікна, рвало покрівлю, все ходило ходором. Коли нарешті змогли вийти – очам не повірили! Кущів, які росли навколо, ніби й не було, дерева повалені, дроти валяються. І тут хтось з наших закричав: “Села нема!” Ми озирнулися. Дійсно, з іншого боку сільської ради, де ще десять хвилин тому була ціла вулиця, наче хтось величезною мітлою вимів хати та ще й помив місця, де вони стояли!
Вже пізніше і чоловік, і свекруха Тетяни Петрівни розповідали їй, як спостерігали за смерчем зі свого села за кілька кілометрів. Він був схожий на лійку і постійно “танцював”: вверх – вниз, вверх – вниз. Щоразу, як піднімався, здавалося, у небо над Шельвовом здіймалася сила-силенна ворон. А це ж була цегла, шифер, меблі й інші пошматовані речі. Опісля вихор зачепив і село Гранатів, але вже не з такою силою, як нісся у Шельвові.
Руйнування, які нанесла стихія саме цьому селу, були страшними. 34 будинки зруйновано вщент (від семи з них залишилися одні фундаменти), більше сотні понівечено. Як не гірко констатувати, але той день забрав із собою життя чотирьох жителів. Більшість селян врятували льохи, які послужили надійним сховищем від смерчу.
Олександра Гапонюк розповідає, що двадцять літ тому вона і не здогадувалася про наслідки, які можуть бути від такого вітру. Мовляв, спрацював інстинкт самозбереження, і вона ледь не силою почала виводити стареньку матір з хати у льох:
– Коли вилізла на поверхню, ледве втямила, де знаходжусь. Ні хати, ні саду, один підмурівок. Вже згодом сусідка розповідала, що бачила, як нашу хату спочатку підняло у повітря і раптово, ніби зсередини, розірвало.
Дочці Олександри Гапонюк Жені тоді було 15 років. І саме 20 липня вона перший день вийшла на роботу в дитячий садочок. Загалом бавили разом з вихователькою 20 малят.
– Коли завирувала негода, – згадує Євгенія, – ми не знали, що робити. Діти розкричалися, все кругом затрусилося. Тільки почали їх збирати докупи, повилітало скло з вікон. Ледве одному хлопчику голову не відрізало – за кілька сантиметрів від шиї просвистів шмат скла. І ми не знайшли нічого кращого, як загнати всіх купкою під килимок, який лежав на підлозі. Нам пощастило, що смерч лише зачепив приміщення садочка, зірвав покрівлю, а не пошматував усе по цеглинах. Діти отримали великий стрес. Ще довго після того починали криком-кричати від маленької хмарки на небі. Тільки ж починало гриміти – дітей по всьому селу не можна було втихомирити!
Вже немає в живих чоловіка на ім’я Тимофій Пилюк. Помер від старості, але люди ще й досі передають з вуст у вуста його розповідь про те, як він тоді “у космосі побував...” Саме пас худобу, коли на нього зі страшним ревом найшла та “лійка”. Казав, що підняло його в повітря і почало повільно крутити. А через якийсь час обережно поставило на те саме місце, звідки взяло.
Подібних історій у кожній хаті, новій або підлатаній старій, набереться багато. Старенька бабуся Олена Решотка була паралізованою. Важко уявити, що вона пережила, спостерігаючи, як хатою “володарює” страхітливий вихор. Але знайшли її цілою і неушкодженою – на ліжку під образами. У той час, як стелі не було взагалі, а стіни виглядали, наче після вибуху. Її ж невістку Любу і 16-річну онучку викинуло з дому на кілька десятків метрів. Побило, їм довелося довго лікуватися. Комбайнерів смерч застав у полі. Зупинивши машину, повискакували і щодуху побігли до рівчака залягти там. А важкий комбайн за якісь секунди розірвало на три частини. Найважчу, мотор і кабіну, знайшли за триста метрів від місця, де стихія підняла у небо техніку. Переповідають й історію маленької дівчинки Вікторії, яка дивом залишилася живою. Її мама Валентина Смик навіть не встигла добігти до хати. А там же на ліжечку залишилася спати маленька донечка! Як тільки вихор відійшов, жінка кинулася у зруйнований дім – від помешкання залишилося три стіни. Під однією з них і побачила свою донечку, яка стояла в колисці, доверху наповненій побитою цеглою...
Смерч гасав селом. Знімав з хат стелі і пересував меблі. Брав і вибирав документи на столах: наприклад, зі стопки паперів акуратно “висмикував” паспорт, а, скажімо, посвідчення залишав. Міг зруйнувати цілий дім, а маленьку дерев’яну верандочку залишити. Якраз у такій і вдалося схоронитися подружжю Бугайчуків. Бо коли усе відгуло, вони зі здивуванням побачили, що хати за ними абсолютно немає – її рознесло по частинах. А от Зінаїда Рубіновська впевнена, що лише іконка пророка Іллі допомогла їм зберегти хату майже цілою. У той час, як поряд розкидало до фундаментів цілі будинки, вони просили заступництва і допомоги у старенького образа. І вихор від їхнього дому відійшов!
Після пережитого шоку люди не могли спати кілька днів. У повітрі довго стояв важкий запах гару, так, ніби хтось вичистив сажу з величезної грубки. Документи, паспорти, різноманітні посвідчення і фотографії із сімейних альбомів шельвівців знаходили за десятки кілометрів, аж у далекому від Локач Рожищенському районі! Ще довго потім люди збирали по сусідніх селах свої особисті речі, одяг. Пробували їх прати, але на кожній кофтині чи штанях смерч ніби поставив свій розпис – бурі плями, які не могла вивести навіть білизна. Село за два місяці відбудували, а для людей, які взагалі залишилися без домівок, звели новий мікрорайон із 34 хат. На місці, де смерч пошматував будівлі, тепер заросле поле і покинуті льохи, які колись порятували своїх господарів. Життя йде своєю чергою, вже й голубий вогник підвели. І лише згадка про той двадцятирічної давності день вихоплює в очевидців тривожне: “Не доведи, Господи!..”
Мирослава КОСЬМІНА,
Волинська область

 

• Нравится
•