Мамі пробачила лише після смерті

Підпис відсутній

***
…Домнікія, а по-вуличному Домка, приїхала у село після війни на початку п’ятдесятих. Повернулась разом з чоловіком з Німеччини спершу на свою Харківщину, пробували там звити сімейне гніздо та облаштувати долю по-новому. Та, видно, гріх, який висів над душею, ніяк не підпускав благополуччя до родини. А що вчинила гріх, то у цьому Домка була впевнена: віддала свою новонароджену дитину поважному подружжю німців, бо сама, гола-боса, її не прогодувала б. Дитя Домка нагуляла, коли їй було лише 18.
Ні, вона не відреклася своєї доні. Бачилася з нею частенько, спостерігала, як та починала тримати голівку, потім сидіти, а далі і ходити. Але то була уже не її дитина, а донька фрау Гертруди. Одного дня і фрау, і її чоловік кудись виїхали разом з маленькою донечкою. І зв’язок з дитиною зовсім обірвався.
Невдовзі у житті Домки з’явився Петро, її коханий Петрусь, з яким поєднала свою долю. Удвох вони і повернулися додому. Йшли роки, та Бог не посилав їм діток. Домка картала себе все більше і більше. Петро її наче і заспокоював, та сам непомітно почав віддалятись. Якось він не прийшов додому на ніч. Жінка все зрозуміла. Мовчки зібрала свої нехитрі пожитки і переїхала у зовсім чуже село на Рівненщині. Тут вона і коротала свій вік у невеличкій хатинці під лісом на краю села. Сусідські діти до неї так і липли, бо в Домки завжди знаходився гостинчик для кожного малюка.

***
Наприкінці дев’яностих у село приїхала поважна делегація з Німеччини. Вони довго оглядали консервний завод, прилеглі до нього землі. Особливо зацікавилися джерелом, яке місцеві жителі дбайливо розчистили, огородили. Невдовзі село облетіла звістка: завод має нового господаря. Інвестори взялися за діло.
Коли на порозі Домчиної хати постала вродлива білява німка, уже в літах, але доглянута і випещена, та не знала, як себе повести і де посадити гостю. Сільський голова запропонував фрау Соні квартирувати саме у Домки, тому що та відзначалася порядністю, акуратністю, надзвичайною добродушністю. Соня гарно розмовляла російською, а через деякий час уже спілкувалася з Домкою навіть українською. Полюбила червоний борщ, яєчню із салом, смажені гриби, а особливо деруни із сиром. Жінки на диво здружились, разом забавлялись із чужою малечею. Софія розповіла Домці про своє життя, про те, що у шість років залишилася напівсиротою (помер тато), а зовсім недавно схоронила разом чоловіка, сина з невісткою й онука, які загинули в автокатастрофі. Як пережила це? Тільки мама втримала її на цьому світі. І коли випала нагода поїхати на роботу за кордон, в Україну, жінка радо погодилася. Думала, далеко від дому буде легше забутися.
Мама Софії була дуже проти того, щоб донька їхала в Україну. Але ж її не прив’яжеш. Вони підтримували зв’язок по телефону, бо обидві не любили писати листи. Але якось у неділю Софія усе ж сіла й на кількох аркушах написала мамі про Домку. У конверт вклала і фото українки. Та відповіді так і не отримала. Через тиждень зателефонувала з Німеччини сусідка і повідомила, що у мами стався інсульт…
Як на крилах, летіла Соня додому, подумки підганяла час, вкорочувала відстань, та все ж запізнилася. Сусідка передала їй лише конверт, на який мама, уже помираючи, вказала поглядом. Та Софії тоді було не до листа – у неї не залишилось на цьому світі нікого. Тому вона твердо вирішила повернутися в Україну, на уже рідний завод і до не менш рідної тітоньки Домінікії. Жінка продала у Німеччині будинок і вирушила в Україну.

***
Тут купила собі дім у центрі села. Перша зима влаштувала Софії справжнє випробування: тріскучі морози, високі снігові замети. Кучугури снігу сягали вікон. Не давала спокою думка: а як же Домці у її хатинці? Вже підвелася, щоб піти до бабусі, та раптом погляд упав на валізу, яку поспіхом збирала в Німеччині й досі не наважилася розпакувати. Вирішила переглянути батьківські папери: старі документи, листи, фото. До рук відразу потрапив конверт, який перед від’їздом віддала їй сусідка. Софія почала себе картати, що дотепер не прочитала останню мамину волю, й найперше взялася читати той лист. З конверта відразу ж випало декілька фото, серед яких і те, яке вона надсилала мамі з України, де вони сфотографовані удвох із тіткою Домкою. Було ще фото молодої дівчини, навдивовижу схожої на Домінікію, і ще знімок, на якому мама, тато і вона, Софійка, ще зовсім маленька. Аж ось і мамин лист. Софія довго читала його і ніяк не могла второпати: у неї є ще одна мама?
Думки у голові сперечалися: мама – та, яка народила й покинула, чи та, яка виховала? Наскільки вона любила і поважала Домінікію раніше, настільки зненавиділа її тепер.

***
Сяк-так перезимувавши, Домінікія раділа першому весняному променю, підсніжнику і шпаку, що оселився в дуплі старої липи. Ось тільки як там Софія? Чи не захворіла бува? Бо ж цілу зиму не навідувалася до неї. Через поважний вік Домка не могла вибратися до села. Хліб з крамниці їй приносила Марійка, сусідська дівчинка, йдучи зі школи. “Треба було б навідатися до Софії, вареннячка малинового прихопити і жменю грибів сушених на юшку”, – подумала, зібралася і пошкандибала до своєї німкені.
Домінікію Софія побачила у вікні, коли та ще тільки наближалася до будинку. Щоб уникнути небажаної зустрічі, замкнула двері. На душі шкребли кішки, але твердо вирішила викреслити зі свого життя Домінікію, як та колись викреслила її зі свого. Старенька потупцяла на порозі, поторсала за клямку і, залишивши гостинці на підвіконні, пошкандибала назад до лісу. Ця дорога виявилася останньою у її житті…
Звістка про те, що тітку Домку знайшли непритомною на дорозі недалечко від дому і відвезли до райлікарні, миттю облетіла усе село.
Через два дні її не стало. Софія все кидала і кидала грудки землі на Домчину домовину. Раптом із душі вирвався зойк: “Прости мені, мамо! Я прийду до тебе у гості!” Люди так і не зрозуміли, що він означав.
“Швидка” забрала Софію із кладовища. У неї виявили розлад психіки. Підлікувавши, жінку виписали з лікарні. Та вона не поспішала вертатися у свою домівку. Софія зірвала у полі велику квітку маку й уперше йшла на одкровення до рідної мами.
Людмила НАУМОВА,
Рівненська область

• Нравится
•