Людина у клітці
Володимир ЯцишинецЬ
«Нема ліків вашому синові…»
Мати пішла у ліс гребти сухе опале листя, аби мали чим взимку під худобу в стайні стелити, а малого залишила з тіткою (дідуся Івана сестрою), яка мешкала по сусідству. Тої ж триклятої днини хлопчик когось чи чогось мало не до смерті налякався. Кілька діб не спав, а все безперестанку плакав. Потім його стала “брати” так звана в народі падачка або чорна хвороба (епілепсія). Тяжка недуга згодом позначилася і на розумовому розвитку дитини: втратив пам’ять і дар мови. Єдине слово, яке він і нині може чітко вимовити, це – “мама”…
Батьки оббивали пороги і всюди чули жахливе: “Нема ліків вашому синові…” Добрі люди радили звернутися і до знахарів та всіляких примовників, та все марно. Малий ріс з помітним регресом психіки. Недуга згубно позначилася і на координації рухів рук та ніг. Хай простить Бог за таке порівняння, у нього майже така сама жестикуляція, як у мавпи. Навіть ложку не вміє тримати у руці, їсть пальцями.
Щоправда, медики радили віддати Володю у сирітський будинок для дітей-інвалідів. Може, так би й зробили батьки, бо вже остаточно втратили надію на одужання сина, якби не той же дідусь Іван, царство йому небесне. Він навідріз відмовився. Доньці ж і зятеві сказав: “Видно, так вам судилося: який Господь хрест дав, такий і мусите нести все життя”. І рідні не покинули синочка, не зреклися його!
Гірка місія – доглядати брата-каліку…
Всевишній змилосердився над подружжям Євдокії та Дмитра Яцишинців й послав їм ще двох синів – Богдана та Василя. Слава Богу, діти виросли здоровими й енергійними, майже ніколи не хворіли. Нині Богдан має свою сім’ю і мешкає у сусідньому селі Небилів, а ось 43-річний Василь так і не одружився. Можливо, тому, що йому, наймолодшому, випала гірка місія – доглядати-стерегти найстаршого брата-каліку. Нема вже батька Дмитра Івановича. За два роки до своєї кончини він також майже повністю втратив розум, тож нелегко доводилося Василеві за двома немічними доглядати. А крім того, ще й працював вантажником у місцевому споживтоваристві. Кілька років тому почав будувати нову хату, але до ладу довести ніяк не може. І мусить тулитися у халупі. До того ж, Василь потрапив на роботі під скорочення штату, тож нині офіційно безробітний.
До речі, про оту прадідівську оселю-халупу. На половині будинку дах, зроблений зі смерекової гонти, весь протік, як решето, а в деяких місцях зовсім обвалився. Відпала глина на стелі, струхлявіла-зогнила задня стіна. 78-річна Євдокія Іванівна живе з двома синами в одній невеличкій кімнаті, де всього-на-всього одне дерев’яне ліжко, на якому сплять брати, а мати ночує на припічку. Вдень Володимир залазить на стару-престару піч. Неймовірно, але факт: там бідолаха роздягається наголо, зриваючи з тіла сякий-такий одяг, при цьому плаче, а то й ридає нелюдським голосом… Піч навіть не застеляють бодай рядниною, бо він її все одно жбурне на підлогу, а то й на гарячу плиту, в якій палять дровами. Так і до пожежі недалеко… нема в хаті ні телевізора, ні бодай радіо-“колгоспника”, тільки довгими вечорами, як Володимиру не спиться, тьмяно блимає маловольтна електролампочка-жарівка.
Володимир ЯцишинецЬ
Найбільше Володимир любить спостерігати з печі, як крізь вузеньке віконце у помешкання пробиваються сонячні промені. В такі хвилини йому дуже хочеться, щоб його випустили надвір. Запитально дивиться на Василя, а той у відповідь: “Почекай, братчику, аби файно потепліло. Лише дивися мені, нікуди не втікай, бо я не годен за тобою бігати!” Бідолаха слухає, киває головою і починає… плакати. Той плач – з радості, що скоро випустять його на волю…
Інколи Василь дійсно виводить Володимира надвір, але тут же зачиняє його… у залізну клітку (колись, як ще працював у споживтоваристві, притягнув додому списану малогабаритну “вагонетку” на коліщатах для перевезення товарів). Як звіра. Але мусить так робити. “Одного разу Володя втік, – каже Василь, – тож впіймав я його аж на третій вулиці. Дорогою весь одяг із себе зірвав, біг по селищу, в чім мати народила! І сміх, і гріх…” У клітці небога вдихає на повні груди свіжого повітря, ніжиться на сонці – і засинає. Напевно, тільки в такі щасливі хвилини відносної волі сняться йому солодкі-пресолодкі сни… Та випадає така радість нечасто. Здебільшого на тій триклятій печі бовваніє. В хатині, вибачте, і потребу справляє, щоправда, для цього має в умовному місці судно…
Не можна твердити, що про Яцишинців у Перегінському зовсім забули. Місцева церковна громада перед Різдвом та Великоднем збирає з парафіян пожертву для них. Добре, як 100-120 гривень. певну матеріальну допомогу надає і селищна влада. Але цього явно замало, аби закінчити новобудову. Торік продали корову, яка була для цієї сім’ї годувальницею. А як Володимир любив молочко! Гроші пішли на будову. На неї йдуть 400 гривень материної пенсії і 320 гривень, які отримує від держави інвалід першої групи з дитинства. “Що й казати, за такі кошти хороми не зведеш”, – чи то жартома, чи всерйоз мовить Василь.
Коли я покинув убогу хатинку, що зяяла дірками у дерев’яній гонтовій покрівлі, курила їдким димом старої-престарої печі, який не виїдає очі хіба що звиклому Володимиру, зусібіч захаращену дровами, ка-мінням, всіляким непотребом і сміттям, мою увагу привернув до себе залізний хрест, що височів в кінці трьох грядок ораниці. На ньому прочитав: “Крест. Дмитро Країло. 1916”. Спитав Василя, який мене проводжав, з якої причини тут встановили розп’яття. Він стенув плечима й сказав: “Не знаю. Але мама, певно, знає”. Я не полінувався повернутися. Євдокія Іванівна відповіла: “Та ще мій дідо Дмитро Країло поклав його на нашому городі, а з якої причини – не знаю”. І згадав я тоді “ще одне повчання зі Святого Письма, що Бог карає за гріхи навіть до якогось там покоління. Можливо, небесна кара якраз і випала на долю родини Яцишинців-Країлів. А сам хрест – як знак того, що його необхідно пронести через усе життя, хоч би яким він тяжким і нестерпним не був. Бо так, напевно, написано на їхньому роду. І вони несли й несуть незрадно своє розп’яття: світлої пам’яті дід Іван та батько Дмитро, живі мати Євдокія, сини Богдан та Василь. Але найтяжче і найболючіше нести цю ношу йому, Володимиру. Хоча він у Бога камінням не кидав…
Люди, допоможіть!
Ось така незвичайна і зворушлива життєва історія, а точніше – людська доля. Той, у кого надто тверде серце, ознайомиться з нею спокійно і без душевних емоцій. Інший – м’якосердий – розчулиться і зронить непрохану сльозу. А хотілося б, щоб прочитане і побачене всіма без винятку сприйнялося з усвідомленням християнського морального обов’язку прийти на допомогу. Аби всі ми підсобили знедоленій сім’ї Яцишинців збудувати добротну оселю з широкими вікнами, через які у приміщення вливатиметься ласкаве сонячне проміння і кликатиме Перегінського Страдника надвір. Бо він так палко прагне одного-єдиного – волі…
Люди, допоможіть!
Іван ІВАНИШИН,
Івано-Франківська область
| Comments: |
