Оклади на іконах – витвір майстрів різних часів
Підпис відсутній
– Прикрашати ікони окладами у християнстві почали дуже давно, наслідуючи традиції дохристиянської доби. Адже, читаючи п’ятикнижжя Мойсея, зустрічаємо там описи золотих і тканих прикрас Скинії. Тому не дивно, що східнохристиянська культура вважала убір ікон, як і самі ікони, “образом величі, слави та краси Господа”. У середньовічних майстрів убір ікони складав єдиний художній ансамбль з живописом.
Найперші ікони, прикрашені сріблом, які збереглися до нашого часу, відносяться до VI-VII століття, золоті – до X. У Візантії існувала богословсько і художньо розроблена традиція дорогоцінного прикрашання ікон, яка потім зустрічається й на Русі. Поняття “дорогоцінний убір” більш широке, ніж оклад, і відповідає грецьким джерелам, які називають оклад прикрасою. Давньоруське поняття “крута” означало весь убір ікони, а сталеві частини крути “кованием”. Сучасне слово “оклад” зустрічається не раніше XVI століття. Убор ікони складався з окладу, який непорушно кріпився до рамки, а також до окремих знімних частин. Образ поміщався в кіот або в декілька кіотів.
З другої половини XVII століття карбування, хоча це найбільш своєрідна і трудомістка техніка, витісняє гравіювання. Золото, срібло чи мідь розганяється у тонкий лист, не втрачаючи при цьому еластичності, з допомогою розгінних молотків йому надається відповідна форма. Вироби, карбовані з цілого листа заготовки, представляють найбільшу художню цінність.
Основними замовниками такої металопродукції була шляхта, міщанство, козацька старшина, церква та монастирі. Багаті люди часто замовляли оклади для ікон. Цікава срібна та золочена риза одягу Богородиці з ікони “Покров”, яка має у нижній частині напис: “сию шату сооружил раб Божий Василий Трачук со женою своею Дариею 1768”. Зустрічаються також позолочені дерев’яні оклади.
Починаючи з кінця XVII століття, до особливо шанованих ікон російських храмів, які називають чудотворними, віруючі приносять дорогоцінні дари-пожертви: наперсні, натільні хрестики, іконки, ювелірні прикраси, монети. В епоху Петра І у 1722 році Синод видав маніфест про вилучення в церковну казну “привесок” та використання їх на церковні потреби. Таким чином дорогоцінний метал починають переплавляти на оклади, які залишаються єдиною окрасою ікони у XVIII-XIX століттях. Їх ще називають ризами. Вони виготовлялися також і з дешевої металевої фольги й імітувалися розписами під емаль, прикрашалися перлами, дорогоцінним камінням. Часто ікони оздоблювали срібними окладами, особливо це було поширено у Росії після того, як на Уралі відкрили поклади срібла. Десь із середини XVII століття на срібних окладах використовують клейма, що допомагає тепер визначити дату і місце їх виготовлення. Пізніше у XIX столітті оклади починають прикрашати емалями, що надавало іконі святкового вигляду. Цікаво й те, що у цей час ікони пишуть під оклад. І таким чином в іконописі наступив період, коли ювелірна робота доповнює живопис, тобто ікони покривають окладом, крізь прорізи якого видно тільки лики та руки святих.
Оклад як вид сакрального мистецтва зберігся до наших часів і використовується сучасними майстрами виготовлення ікон.
До цього, про що розповіла пані Тетяна, хочеться лише додати, що лучани й гості нашого міста мають можливість подивитися на розмаїття ікон, прикрашених найрізноманітнішими окладами, – у Музеї волинської ікони, де діє виставка, на якій представлено саме це мистецтво різних історичних періодів і стилів: бароко, рококо, класицизму, ампіру, неоруського. Розглядаючи стародавні ікони, вкотре переконуєшся, що колишні митці-іконописці володіли неабиякою майстерністю і технікою виготовлення найрізноманітніших уборів для них.
| Comments: |
