Один зашморг на двох
Про що думає самогубця перед тим, як зробити фатальний крок? Більшість про себе, дехто – про рідних і близьких. Але чи задумується хтось з них про те, що інколи, не в змозі пережити горя, слідом за ним у чорну прірву, не роздумуючи, може ступити близька людина...
Вони вже сіли вечеряти, коли почули страшний крик і плач, що доносився із сусідського подвір’я. Звичайно, в сім’ї всяке могло бути, але тут сумнівів не виникло – сталася біда.
– Його вже немає, – голосила матір 10-річного хлопчика.
Батько, білий, як стіна, стояв посеред двору, тримаючи на руках мертвого сина, якого витягнув із петлі.
– Їдемо до лікарки, – крикнув сусід, заводячи машину.
Це була соломинка, за яку тут же вхопився батько. Але через пізній час амбулаторія була зачинена, тому дитину повезли до колишньої акушерки додому.
– Я лише оком кинула, як зрозуміла, що дитина вже мертва, адже констатувати смерть доводилося не раз, – розповідає колишній медпрацівник Галина Леськова, вчителька хімії школи, в якій навчався хлопчик. – Перевірила ознаки: дитина не дихала, зіниці розширені, пульсу не було ні на руках, ні на сонній артерії. Але я не знала, у чому річ, думала, може, все сталося кілька хвилин тому. Як потім виявилося, пройшла майже година з моменту смерті.
Щоб не гаяти часу, ми навіть не витягали хлопчика з машини, і там же проводили реанімаційні заходи. Оживляли дитину майже 20 хвилин. Увесь цей час батько допомагав мені, робив усе швидко, постійно запитуючи: “Галю, що робити?” Коли я нарешті запитала, що ж усе-таки сталося, він щось тихо прошепотів. “Що?” – перепитала я. “Він повісився”. Слова “Його вже немає” він сказав мені, щойно я підійшла до машини. Я довго пропрацювала медиком і бачила цей стан. У нього був страшенний стрес, але він хотів ще хоч на короткий час продовжити надію.
Коли маєш стосунок до медицини, до всього мимоволі звикаєш. В моїй практиці все траплялося, але страшнішого – не було.
– Вибачте, я нічим не можу допомогти, – сказала чоловіку Галина Тимофіївна. – Викликайте міліцію.
Батько обережно взяв дитину на руки і сів у машину. Вдома уже були працівники прокуратури, міліції, місцеве керівництво. Чоловік ні з ким не розмовляв, мовчки ходив туди-сюди:
– Дитинко, де ж ти поділася, – тихенько бубонів собі під ніс.
Лише через якийсь час хтось із присутніх помітив, що він зник.
– Напевно, зараз будемо шукати й батька, – сказав хтось.
Дійсно, на тому ж самому місці, де годину тому знайшов сина, батько повісився сам. Чоловік тримався з останніх сил, але страшно навіть уявити, що робилося у нього в душі. Щось же спонукало його піти слідом.
...Про те, що в її дім прийшла ще одна біда, жінка дізналася лише наступного дня. Того вечора про нову трагедію їй ніхто не сказав – вона була в такому стані, так побивалася за сином, що могла щось накоїти.
То що ж сталося?
Про трагедію в одному із сіл Летичівського району Хмельницької області говорять багато. Однак версій мало. Точніше, лише одна.
– За сільськими мірками, це була досить заможна сім’я, – каже начальник районної служби у справах неповнолітніх Дмитро Боднар. – Тримали худобу, вели господарство. Одна біда – між батьками нерідко виникали непорозуміння, були скандали, і син усе це бачив. А діти, як відомо, важко переживають подібні речі, оскільки у них більш вразлива психіка. Я працюю у службі з 2000 року, відтоді, як вона була заснована. Але такого у нас ще не було. Тим більше, що дитина з відносно гарної родини. За тиждень до цього я був у селі, ми з головою їздили по неблагополучних сім’ях (у цій сільській раді їх шість, в районі – 54, в яких проживають 127 дітей), але ця родина навіть не згадувалася.
Що спонукало дитину до такого страшного вчинку – невідомо. У нас були взагалі дикі випадки, але до трагедії ніколи не доходило. Ось в Летичеві троє братиків жили зі старенькою бабусею. У всіх трьох – воші, короста. Умови такі, що в хату зайти неможливо. Всюди чорно: і на підлозі, і на стінах, і на стелі. Ми всіх трьох дітей завезли до лікарні, а вони знову втекли до бабусі. У тому ж селі, де сталася трагедія, хлопчик-сирота жив з дідусем. Коли старий помер, малого відвезли до притулку, звідки він тричі втікав – пішки добирався додому, і жив сам у неопаленій хаті. А тут досить заможна сім’я, і хлопчика, наскільки мені відомо, батьки любили.
– І ми ніколи не помічали за ним неадекватної поведінки. Я думаю, він розумів, що робить, – додала вчителька Галина Тимофіївна.
Колись, років 20 тому, за словами завідувача реанімаційного відділення хмельницької обласної лікарні Миколи Бесараба, діти, що ставали на шлях самогубства, були дивиною. Вони з’являлися у них у відділенні раз на п’ять років. Нині, як повідомив завідувач реаніма-ційного відділення обласної дитячої лікарні Олександр Дев’яткін, подібні випадки трапляються два-три рази на рік. І це ті, зауважив Олександр Борисович, що потрапляють до їхнього відділення. Найчастіше спроби самогубства скоюють дівчатка 14-16 років, зазвичай, обираючи медикаменти.
– У дитячого суїциду може бути безліч причин, – каже виконувачка обов’язків за-відувачки дитячого відділення Хмельницького обласного психоневрологічного диспансеру Сніжана Коломієць. – Це і недостатньо близькі стосунки в родині, відчуття непотрібності, якщо дитина не може знайти спільної мови з однокласниками. Будь-яка стресова ситуація, навіть брутальне слово може спровокувати її на такий крок. Однак якщо вона зважилася на нього, то думки про самогубство виношувала не один день, і якась подія чи навіть слово може стати відправною точкою. У грудні в нас було двоє таких дітей. До нас потрапляли навіть семирічні, які вчиняли спробу самогубства. То до кого ж хотів достукатися 10-річний хлопчик?
Ліна ПОДІЛЬСЬКА,
Хмельницька область
За даними Всесвітньої організації охорони здоров’я, у світі щорічно майже 900 тисяч людей добровільно зводять рахунки з життям. Тобто кожні 40 секунд відбувається самогубство.
| Comments: |
