Сума боргу, яку «вішають» на колишнього працівника у товаристві «Міліуса», зросла із 3000 до 24000!
У редакцію нашої газети звернувся читач Святослав Українець, аби ми допомогли у проблемній ситуації, яка у нього виникла на попередній роботі – у товаристві “Міліуса”. Чи зможе редакція допомогти, судити важко. Однак, вивчивши ситуацію й ознайомившись з відповідними документами, можна зробити висновок, що чинять з колишнім працівником, м’яко кажучи, досить некоректно. Найбільше дивує те, що сума боргу, яку виставляють йому до сплати, чомусь постійно змінюється. Ще у квітні цього року товариство “Міліуса” вимагало повернути більше двох тисяч гривень, а в травні звернулося до суду з позивною заявою, вимагаючи стягнути зі Святослава Українця більше 24 тисяч гривень!
Акт передачі підписало п’ять чоловік...
Згідно з документами, Святослав Українець влаштувався на роботу у товариство з обмеженою відповідальністю “Міліуса” в жовтні 2004 року на посаду механіка по ремонту транспорту. Пропрацювавши майже рік, захотів розрахуватися. І вже 1 вересня 2005 року був звільнений за власним бажанням. Але, за його словами, трудову книжку йому видали аж через чотири місяці. Довести це зараз практично неможливо, тому що, забираючи її, він погодився зі зробленими у ній відповідними записами. Хоча, як відомо, згідно із законодавством, за кожен прострочений день невидачі трудової книжки організація повинна сплачувати працівнику заробітну плату. Зрозуміло, в такому випадку треба звертатися до суду.
– Думка про те, що треба розраховуватися з цієї фірми, з’явилася тоді, коли її власник Борис Пресняков, даючи усні накази видати пальне на будівництво церкви Всіх Святих Землі Волинської, потім не хотів ці путівки підписувати, – розповідає Святослав Українець. – Отож, у бухгалтерії такі відомості не приймалися, і та сума, на яку видавалося пальне, “зависала” на мені. Дійшло до того, що мені треба було заплатити за 155 літрів дизпалива. Були ще певні випадки, після яких зрозумів, що у мене виникнуть проблеми. З одного боку, не виконувати того, що наказував власник, не міг, з іншого, – мої дії були незаконні й бездоказові. Нема підпису начальника – автомобіль заправляти не можна. Хоча був прийнятий на роботу механіком, проте пізніше ще й виконував обов’язки диспетчера, заправника і тому відпускав паливно-мастильні матеріали, тобто заправляв автотранспорт. Коли розраховувався, мусив передати усі матеріальні цінності, за які ніс відповідальність. У акті передачі матеріальних цінностей чітко вказано, що було прийнято від мене спеціально створеною комісією. Всі члени цієї комісії засвідчили це своїми підписами.
Але після звільнення у мене виникли проблеми. Мені почали надходити папери, в яких значилося, яку суму повинен сплатити товариству. В принципі, я погодився заплатити за те дизпаливо, адже не повинен був без підпису Бориса Преснякова видавати його. Розуміючи, що не зможу довести того, що мене змушували це робити, 800 гривень заплатив, решту мав сплатити пізніше. Правда, у мене є документи з підписом Преснякова, які підтверджують, як заправлялися “ліві” машини. Мені продовжували надходити папери, в яких вказувалася то одна сума боргу, то зовсім інша. Тому звернувся у Млинівську прокуратуру (за місцем проживання), аби встановити істинний борг. Млинів передав справу до Луцька у відділ внутрішніх справ. Звідти відповіли, що у порушенні кримінальної справи відмовлено. Хоча для мене не було важливо відкрити кримінальну справу, а просто з’ясувати суму боргу.
І ось нещодавно отримав виклик із суду, в якому повідомляється, що ТзОВ “Міліуса” просить стягнути з мене вже більше 24 тисяч гривень! Виявляється, на мене “повісили” ще й автомобіль МАЗ-64229, який я здав, розраховуючись з роботи, про що свідчить вищезгадуваний акт здачі.
Ті документи, які представив у редакцію Святослав, підтверджують його проблему. Але в даній ситуації хотілося б почути й іншу сторону, адже не виключено, що скаржник міг не пред’явити всіх документів. Тому насамперед звернулася до директора ТзОВ “Міліуса” Леоніда Тодорука, адже фактично всі документи з вимогою повернення відповідної суми грошей були підписані ним. Передавати розмову з ним не буду. Лише зазначу, що його здивувало, чому редакція має втручатися у цю справу – для того є суд. Однак через годину він усе-таки приїхав у редакцію, але не сам. Посилаючись на свою зайнятість, представив свого заступника В’ячеслава Бродовського і попросив мати справу з ним.
...Згодом з’ясувалося, що є велика недостача
Розмова з паном В’ячеславом була недовгою. Ми домовилися зустрітися у них на фірмі, де він мав показати документи, які засвідчують вину Святослава Українця й підтверджують, що він справді винен товариству більше 24 тисяч гривень. Хоча у розмові пан Бродовський зазначив, що і ця сума з часом може змінитися. Поцікавилася чому, адже людина вже майже два роки не працює, а сума боргу, яку пред’являють, весь час зростає.
– Кожна матеріально відповідальна особа має матеріальні цінності й звітує по них. Наш підрозділ розкиданий по Україні – така специфіка роботи. Наші установки переїжджають з Києва на Чернівці, з Чернівців – до Львова, тому проконтролювати все важко. А є ще інфляція, індексація – і борг зростає. Ви уявляєте, що таке машина МАЗ? Судитися з ним ми можемо 25 літ. Треба, щоб ви приїхали до нас, і ми покажемо усі необхідні документи, які пред’явили до суду. Не він один у такій ситуації, на багатьох, хто розрахувався у нас, “висять” матеріальні цінності...
Але побачити документи, які є на фірмі “Міліуса”, так і не вдалося, бо зустріч із паном В’ячеславом Бродовським не відбулася – він відмовився, пояснивши, що це не його компетенція. А директор, пан Тодорук, сказав, що йому зі мною нема про що говорити, мовляв, справа у суді – і там усе вирішать.
Абсолютно погоджуюся з тим, що вирішувати буде суд, якщо там уже є позивна заява. Однак приємніше, коли маєш справу з послідовними людьми. Правда, вдалося поспілкуватися з Марією Пресняковою, дружиною власника цього товариства. Вона з чоловіком зараз проживає у Києві. Пані Марія переконана, що їхня фірма зарекомендувала себе в Україні дуже добре. Нині у Луцьку вони мають дуже важливий об’єкт – будують собор Всіх Святих Землі Волинської... А щодо Українця, то вона вважає його винним у втраті матеріальних цінностей. Зараз дуже шкодує, що просила чоловіка, аби він узяв його на роботу – з мамою Святослава вони односельчанки. Хлопець, за її словами, безграмотний і “тупий” слюсар, а в них “набрався смальцю в голову”. Але вчинив дуже непорядно, і це на його совісті...
Щодо совісті усіх згадуваних уже людей судити важко, бо, виявляється, Святослав цю роботу знайшов по оголошенню і проходив співбесіду і з директором Леонідом Тодоруком, і з власником Борисом Пресняковим. Уже пізніше, коли працював, з’ясувалося, що дружина шефа – знайома його мами. Дивно, що пані Марія переконує, нібито влаштувала його на роботу і не знає того, що у Святослава є вища освіта. Він закінчив Мирогощанський сільськогосподарський технікум, а у 2002 році Львівський державний аграрний університет. (Зрештою, навіть якщо й слюсар, то чому вже має бути “тупим”?) Працював головним інженером у колгоспі, потім – механіком на Гнідавському цукровому заводі. До речі, там йому дали досить хорошу характеристику. Як мені повідомили, із заводу він звільнився за власним бажанням без жодних проблем. Його просто не влаштовувала зарплата. Отож, як кажуть, оливу (а не смалець!) в голові він має зрештою, у цьому переконуєшся, спілкуючись з ним. А зараз він досить успішно працює на фірмі у чоловіка, який колись теж працював у товаристві “Міліуса”, де й придивився до Святослава...
Більше запитань до керівників цього товариства: чи не трапиться таке, що через п’ять чи більше років на своїх колишніх працівників вони “навішають” ще купу зниклих матеріальних цінностей? І чому при такій позитивній роботі й неабияких здібностях керівництва так багато людей звільняється з їхньої фірми з великими боргами?
Ольга ЖАРЧИНСЬКА,
Волинська область
| Comments: |
