Тяжкий гріх спокутував Сибіром
Підпис відсутній
Бурлаку знали від Воркути до Колими
Таких в’язнів шанували, таких побоювалися кримінальники, які верховодили в таборах і яким потурало тюремне начальство.
Одним з таких авторитетів був Сидір Іванюк, колишній старшина повстанської армії. До рук енкаведистів він тяжкопораненим потрапив у сорок дев’ятому. Дивом одужав, дивом уникнув розстрілу й відбувся двадцять-п’яткою – терміном моторошним для його власних тридцяти п’яти. Сидір був високим, міцної статури чоловіком, мав силу в руках, любив жінок, і жінки його, та знайти собі пару не встиг: участь у підпіллі не сприяла створенню родини.
П’ять років табірного життя відчутно підірвали здоров’я та сили Сидора, але того, що палало в серці курінного Бурлаки (підпільне псевдо Сидора) ні Сибірові, ні катівням не вдалося пригасити. І в таборах не почував себе Сидір приреченим, створив групу відчайдухів, котрі готувалися до серйозного опору. Але тюремщики пронюхали про змову, додали змовникам ще по десятці років і переправили їх у різні місця. Так опинився він у Канську. Завдяки арештантській пошті про Бурлаку знали по всьому Сибіру, долинули чутки і на Колиму, і до Воркути. Тому не дивно, що не встиг Сидір ще й обжитися на новому місці, а до нього вже йшли товариші по нещастю: хто за порадою, хто зі скаргою, а хто просто погомоніти, почути новини. Ті двоє підійшли до Сидорових нар пізнього вечора. Назвалися колишніми вояками УПА з Волині.
– Тут ще є один волиняка, – мовили... – Але він не може підійти, нездужає. Помре, мабуть, не сьогодні-завтра. Почув, що в наш табір прибув Бурлака, та й просить, щоб ми привели його. Хочу, мовляв, щось важливе йому сказати перед смертю.
Він лежав у протилежному кінці довгого бараку... Сидір не міг побачити його обличчя, намацав лишень кістляву холодну руку й стиснув її.
– Мене звати Ільком. Я з Камінь-Каширського району, – хлопець говорив натужно, з важким придихом... – Мабуть, цієї ночі помру... Мені страшно йти на той світ з тяжким гріхом на душі. Ви не духовна особа, і я не прошу відпущення гріхів, бо нема мені прощення! Але все ж послухайте мою сповідь. Мені було шістнадцять, як пішов з повстанцями до лісу. Спочатку колошматили німців, а коли ті з України втекли, то прийшли нові окупанти, ще гірші за попередніх.
Багато моїх побратимів загинули, бага-тьох полонили. У 1948-му і наш загін потрапив у засідку. Ми запекло оборонялися. Вибухом гранати мене контузило, впав непритомний, і товариші, відступаючи, очевидно, подумали, що я мертвий.
Отямився в підвалі районного НКВС. Мене катували, домагаючись, щоб видав криївку, до якої ми йшли, справжні імена кількох провідників. Та я якби й хотів ті імена назвати, то не зміг би, бо не знав... Та катів важко провести. Бачачи, що силою від мене нічого добитися не вдається, взялися за шантаж.
– Не шкодуєш свого життя, то пошкодуй своїх батьків і менших брата з сестрою! За новим законом, відтепер підлягають виселенню в Сибір усі родичі засуджених за бандитизм. Вони не витримають далекої дороги.
Від розпачу хотілося вити вовком. А може, якось обманути нелюдів? Рятівна думка раптом прогнала розпач, і я зосереджено став перебирати можливі варіанти правдоподібної брехні. Назвати їм імена повстанців, які загинули? Ні, ні в якому разі! Позоставалися їхні родичі, котрі постраждають. Залишалося єдине, що не потягне за собою якихось наслідків, – здати їм криївку, до якої ми йшли. Хто зостався живий після бою, якщо й побував там, то, певно, давно її покинув, остерігаючись зради. Пожертвувати базою заради життя найдорожчих людей – це здавалося мені тоді виправданим вчинком.
– Для довіри цього замало, – відчеканив енкаведист. – А раптом приведеш у засідку? Я не хочу, щоб гинули наші люди. Довіру потрібно заслужити. У твоєму селі є такий собі Карпо Лимарук. Ми підозрюємо, що він бандерівський зв’язковий. Ліквідуєш його – буде тобі довіра, і сім’ю врятуєш.
– Цього я не зможу зробити.
– Доведеться тобі допомогти!
Сестру зґвалтували на очах у брата
Я зіщулився, готуючись до катування, але те, що сталося, було набагато страшнішим: двоє катів ввели до кімнати мою п’ятнадцятирічну сестричку й стали ґвалтувати. Я лежав на брудній долівці зі зв’язаними руками, збитий ударом кулака, а слідчий задирав мою голову і роздирав повіки, щоб дивився... Коли знівечену сестру винесли з кімнати, мій кат мовив:
– Бачиш, до чого привела твоя дурна впертість? Але буде ще гірше, якщо й далі вдаватимеш із себе героя. Те саме зробимо і з твоєю матір’ю у тебе на очах!
Допустити глуму над рідною матір’ю я не міг. Погодився на будь-що, аби таке відвернути. Днів через три вони принесли мені повстанський стрій, сказали одягатися й вивели з камери. Надворі було поночі.
Мене підвели до вантажівки і наказали лізти на кузов. Двоє охоронців полізли слідом, третій сів у кабіну. Куди їхали, не сказали. Охоронці взагалі не промовили за весь шлях жодного зайвого слова, але я відчував, що везуть мене у рідне село. Навіть у темряві помічав знайомі місця, і серце тоскно стискалося, холонули ноги й руки. Перед селом машина зупинилася, і наказали злазити. Той, що був у кабіні, тицьнув мені до рук “шмайсера”.
– У ріжку нема набоїв, так що не дурій, – попередив сердито.
Село ще не спало, глипаючи то тут, то там жовтими очима віконець. Ось у тому кутку моя хата. Але не до рідного порога йду, а з головорізами – на ганебну справу. Ведуть мене, як дурне козеня на заріз. Важко передати словами, що творилося тоді в душі. Шалена думка підштовхувала до дій: кинься на конвоїра і зубами вчепися йому в горло, нехай уб’ють тут, щоб не бути учасником провокації, яку задумало НКВС. Але згадка про матір стримувала: якщо я провалю їхню операцію, вони, озлоблені, знищать і її, і всю рідню.
У хаті світилося два віконця. Мене підвели до одного з них і поставили так, щоб світло падало на обличчя. Постукали тихо, але настирливо в шибку. За фіранкою мигнула постать, тривожний голос запитав, хто там.
– Це я, дядьку Іване, – відповів енкаведист і назвав моє ім’я. Фіранка розсунулась, і знайоме обличчя зиркнуло крізь скло. Я хотів відсахнутися, та охоронці міцно стиснули з боків, що й не поворухнутися. Незабаром глухо прогуркотів засув, скрипнули двері. Не церемонячись, енкаведисти вдерлися до хати, заштовхали й мене.
Спантеличений такою поведінкою непроханих гостей, господар докірливо глянув мені у вічі, але я потупив зір у підлогу. Налякана хазяйка і двоє дітлахів зіщулилися біля печі. Старший енкаведист мовчки підійшов до господаря, приставив йому до грудей пістолета й натиснув на гачок. Глухо бахнув постріл, і мертве тіло впало на підлогу.
– Ой, людоньки! – зірвався розпачливий зойк хазяйки.
– Цить! – гаркнув на неї вбивця. – Бо й тобі те саме буде і твоїм вилупкам! Бач, у колгоспи вони надумали людей агітувати, щоб на москаля спину гнути. Ото знай – у нас куль і зашморгів вистачить на всіх совіцьких прихвоснів!
Жінка впала на коліна перед забитим і заламувала руки, лише глухо стогнучи. Проте її не зачепили. Згодом я зрозумів, чому не вбили всіх: потрібно було викликати в людей до повстанців не тільки страх, а й ненависть. Якби провокатори діяли лише в повстанських строях, це також відіграло б певну роль у цій ганебній справі. Але вони діяли напевне, залучаючи до подібних груп таких негідників, як я. Адже люди знали мене в обличчя, та головне, їм було відомо, що я повстанець. Отже, навмисне залишали свідків. Я потрапив на цей енкаведистський гачок як дурний, безмозкий карась. Допомігши москалям своєю зрадою заплямувати справу визвольної боротьби, я все одно не врятував од Сибіру своїх рідних. Я великий грішник, і нема мені прощення. Та перед смертю хочу, щоби правда не пішла зі мною до могили.
Хлопець замовк і більше не вимовив ні слова. Нічого не сказав у відповідь і Сидір. Він ще якийсь час посидів незворушно, наче заціпенів, у тяжких роздумах, а тоді звівся і, не попрощавшись, пішов до своїх нар. Було темно, і ніхто не міг бачити, що написано на його обличчі. Вранці хлопчина помер. Про це Сидору повідомив той самий чоловік, який кликав його на сповідь.
– Ось, – сказав похмуро він і простягнув на долоні почорнілий людський зуб. – Небіжчик просив закопати в рідну землю. Якщо пощастить вирватися звідси…
Ігор Шмигін,
Волинська область
| Comments: |
