Щоб звести храм на землі, його треба збудувати у душі…
Марія КОРСАК і церква, яку збудувала
...А через десятки літ дзвони кликали жителів Мельників Річицьких до нової вибудуваної церкви. Вперше за всю історію цього поліського села, що розкидалося серед ратнівських лісів. Надворі падав сніг, навіть хурделиця хотіла прилякати своїм завиванням, але людей зігрівав величавий церковний спів священнослужителів, які освячували їхній храм. Його збудувала Марія Корсак. Вона теж була серед своїх односельчан і так само з радістю слухала хвалу Богу. Тим паче, що вона воздавалася у цій церковній розкоші рідною українською мовою! Ось і сталося те, що пророкував її дядько Андрій, який повернувся з магаданських таборів на початку 80-х років, після 23 років ув’язнення:
– Згадаєте мене: Україна ще буде незалежною. Більше десяти років Союз не протримається!
І у кадрі знову куполи новозбудованої церкви, що стрімко тягнуться у небо... І село, яке у спокійних зимових буднях враз пробудилося від незвичного для нього звуку дзвонів. Краса Полісся, щирість в очах поліщуків, трепетна музика – усе притягує до екрана телевізора. Зрештою, кожен фільм відомих на Волині режисера Валерія Бєлова та оператора Бориса Ревенка зачаровує по-своєму. “Мрія Марії”, один з останніх фільмів цих митців-документалістів, – це не просто доля однієї жінки, це доля бага-тьох українців. І тому не раз при його перегляді, коли перед очима з’являються документальні кадри страхітливих років, які пережила Україна, защемить у грудях. А радісний молебень, який звучить раз по раз як символ торжества справедливості, зворушує настільки, що на очі навертаються сльози. Це сльози радості: український дух ніщо не скорило...
...Маріїну сім’ю, як і тисячі інших по всій нещасній Україні, лихо теж не оминуло. Хоч батько і повернувся з війни здоровим, ще й з високими нагородами, проте невдовзі його арештували. Совєти не змогли йому вибачити, що перекрив деяким односельчанам хату: стріху поміняв на бляху. Поліщук має жити під стріхою! Може, вголос про це “визволителі” не завжди говорили, але заможні господарки у них викликали люту ненависть. Батька відправили піднімати незвідані східні землі Росії. А перед цим у Магадан запроторили дядька Марії. Нелегко дітям без батька. І дитячий розум підказав дитині попросити у Хрущова допомогти їхній сім’ї. Сталося диво – лист дійшов до нього. Ось так малолітня донька визволила батька. Згодом до своїх домівок почали повертатися й інші сім’ї українських політв’язнів. Від дядька і батька вона почула багато жахливих спогадів, тому як тільки про себе заявив РУХ, не задумуючись, взялася вишукувати жовто-блакитну тканину, аби шити українські прапори. Хоча знала, скільки агресїї й люті вони викликають у затятих комуністів. Але не злякалася. Так само не побоялася відсмикнути руку від того, хто працював на кагебістську “м’ясорубку”, коли він хотів з нею привітатися. Подати запроданцю руку – це для неї було неможливо!
Життя складалося по-різному. Довелося й у колгоспі за копійки працювати, і навчатися, потім заміжжя, народження синів, згодом з’явився свій бізнес... Доля привела до Луцька, проте рідна земля, хай уже і без батьківської хати, кликала до себе постійно. “У Мельниках Річицьких має бути храм! Скільки старенькі односельчани і її однолітки міситимуть багнюку, щоб почути Боже слово в церкві аж у сусідньому селі?!” – ця думка відразу змусила братися до діла. Тільки непросто було “вибити” землю під церкву, яка мала бути українською. Московщиною уже була сита по горло. І лише коли у 2005 році змінилася влада, у центрі села під церкву нарешті виділили землю. А через рік храм, який збудувала Марія, освятили. Все село раділо цій події...
Радіє і небайдужий до долі України глядач. За незалежність, хай навіть і не таку, про яку мріялося, за українців, які завжди спраглі будувати цю Україну і підтримувати її дух. За Марію, бо слово Боже, почуте її односельцями у цьому храмі, лише підкріпить їхню віру і надію у те, що якщо є в нас Україна, то буде у нас і справжня держава... Це буде духовною нагородою до тієї, яку вже отримала – орден великомучениці Варвари.
А від волинських професіоналів-кіноаматорів Валерія Бєлова і Бориса Ревенка, які завжди у пошуку, які вміють зачепити за найтонші струни нашої душі, ми чекаємо нових фільмів.
Ольга ЖАРЧИНСЬКА
| Comments: |
