Колишній вчитель по задвірках риється у смітниках

Підпис відсутній

Бомж розмовляє літературною мовою

Байдуже пройти мимо цього чоловіка було неможливо: біль і сльози застигли в його добрих очах. Я простягнула хлібину: “Візьміть. У смітнику брудні та зіпсовані продукти – ними можна отруїтися”. Не чекаючи такої уваги до себе, чоловік знітився, а тоді болісно мовив: “Я знаю, що це небезпечно. Кілька разів вже мав отруєння. Рятували мене корінці м’яти, які викопував на дачах і жував…»
Я була шокована: бомж говорив чистою літературною мовою. І обличчя у нього теж було чистим, без алкогольного синдрому. У жестах відчувалась знівечена інтелігентність… Тільки бідний одяг та зношене взуття видавали його промисел. Щось незвично добре було в образі цього інтелігентного бомжа, а тому спробувала дізнатись причину його драматичної долі.
Він родом з Вінниці. Соціальний рівень – сирітство. Але мав Божий дар до навчання, здобув фах історика і викладав у школі. Причарувала його вродлива волинянка, з якою познайомили друзі. Так опинився у Луцьку. Жили дружно і мирно, обоє працювали, виплачували двокімнатну кооперативну квартиру, виростили сина, який одружився і проживав окремо. Григорій на той час не пив, не курив, а у вихідні допомагав родичам дружини обробляти городи. Звісно, привозив додому не тільки овочі та фрукти, але й свіжину, молочні продукти.

«Діду, а чого ти пархатий?»

Однієї ночі йому приснився дивний сон: сидить він у хаті босий і хоче взути туфлі, а вони розлазяться на шматки. Хоче одягнути шкарпетки, глядь – а він сидить без ніг. Прокинувся у холодному поту і до ранку вже не міг заснути. Що б означав такий дивний і неприємний сон?
Біда не забарилась, спіткала на дорозі: аварія, реанімація і клінічна смерть. Лікарі повернули до життя уже із того світу. Григорія на інвалідному візку забрав з лікарні син, привіз у “німу” квартиру, бо дружина за цей час знайшла собі молодого друга, який пообіцяв рай у шалаші, і кудись з ним зникла. Тоді Григорій гірко заплакав і вперше закурив. Але Бог дав сили і мужності, хвороба поволі відступала. Тренував ноги, почав ходити: спочатку з милицями, а потім і без них. Та фізична сила кудись зникла. А тут іще одна трагедія: дружина повернулася і подала не тільки на розлучення, але й на поділ майна. За продану квартиру забрала половину грошей, а решту – син. І батько переїхав до нього жити. Двічі син виділяв йому гроші на поїздку у санаторій, а більше не дав ні копійки. І ставлення до батька різко змінилося: невістка не могла приховати своєї ненависті, а син – байдужості. Якось п’ятирічний внук запитав у нього: “Діду, а чого ти пархатий?” – “Який, який?” – здивовано перепитав Григорій внука. Малий продовжив: “Я чув, як мама жалілась татові: “На твого пархатого діда йде багато грошей…” І в Григорія після почутого застигла біля рота ложка з борщем, їжа не пішла. Зібрав свої речі у тлумок та й поїхав до знайомих у село. Допомагав по господарству, працював на городі, пас сільську отару. Після смерті стареньких хату родичі продали, тож Григорій повернувся до Луцька і з тих пір бомжує.
– А де ж Ви ночуєте? – запитую чоловіка.
– Поки не холодно, живу на старих покинутих дачах. А коли настають морози, то перебиваюся по знайомих. Але стараюсь самостійно виживати, бо кому потрібен бомж, та ще й з тавром диявола. Побачивши, що я не зрозуміла його слів, пояснив:
– Після життєвих стресів у мене з’явилась невиліковна хвороба – псоріаз, яку в народі називають “тавром диявола”. Мабуть, я чимось завинив перед Богом у минулому житті, коли на мою долю звалилася ще й ця біда, – мовив тихо, витираючи сльози. – Я вірю в реінкарнацію, і це вселяє надію: вистраждаю тепер, щоб у наступному житті народитись щасливим.

Благодійництво чи реабілітація?

А скільки таких слабких духом, зі скаліченими долями людей бродить по світу… У кожного з них своя філософія життя: одні хапаються за людську доброту, як за рятівну соломинку, інші, зловживаючи алкоголем, втрачають людську подобу, деградують. Але ми не можемо ставитись до них бездушно і байдуже, бо їм, як і нам, життя дали мати та Бог, і при нагоді маємо простягнути шматок хліба.
Доля людей без постійного місця проживання хвилює багатьох. Як вирішувати це складне питання? Адже відкриття благодійних закладів для бомжів з ночівлею та безплатним харчуванням може різко збільшити їх кількість. Алкоголіки, деградовані особи, які ще тримаються родини, як рятівного човна, знаючи, що є такий заклад, де не замерзнеш та не помреш з голоду, підуть бродяжити і жебракувати. Та й створювати такі благодійні заклади для бомжів у місті небезпечно, бо це люди з групи ризику, які частіше за інших хворіють на туберкульоз, епідикульоз та венеричні захворювання. Тож на мою думку, їх потрібно відкривати подалі від населених пунктів і обов’язково з об’єктами для праці. Бо адаптувати людину до суспільного життя, коли вона уникає роботи, неможливо.
Далеко не всі особи без постійного місця проживання захочуть проходити медико-психологічну реабілітацію у закладі, де їх змушуватимуть працювати. А тому потрібен закон, який би дозволив робити це у примусовому порядку. Цього вимагає ситуація, що склалася. Це потрібно і для них, і для сус-пільства. Французький філософ-мораліст Паскаль дає хорошу пораду: “Доброта повинна бути мудрою… Дарувати людині надто багато доброти є не менш небезпечним, ніж робити їй зло”.
Хочеться почути з приводу цієї проблеми думки небайдужих людей. Пишіть нам.
Ніна ГРАБАРОВСЬКА,
м. Луцьк

• Нравится
•