Відсидів десять років ні за що
{mosimage}У тернопільській книгарні „Ярослав Мудрий” волинський письменник Сергій Бортніков презентував свій новий роман „Похорон країни”. На зустрічі був і один з героїв детективу – тернополянин Володимир Пунько.
Його, капітана Радянської Армії, доля випробовувала не раз. Спершу – Афганістаном, куди випускник військового училища напросився сам. У пеклі війни він був два роки і зумів зберегти життя кожному зі своїх 76 підлеглих. Потім, у 1995-му, настало значно важче випробування: Володимира звинуватили у причетності до вбивства одного тернопільського кримінальника. Пунько начебто допоміг конкурентам знищити „авторитета” з допомогою вибухівки, на якій добре розумівся. І хоча у слідства не було стовідсоткових доказів вини колишнього афганця, воно знайшло крайнього – потрібно було догодити столичному начальству, котре непокоїлося через серію бандитських „розборок”, що струсонули Тернопіль у середині 90-х років. Висунуте проти „цапа відбувайла” обвинувачення мало розпливчасте формулювання: „за співучасть із невстановленими слідством людьми”. Судили сімох осіб, а вирок винесли лише Пуньку – дали 15 років колонії суворого режиму.
Володимир відбував термін у Маневичах на Волині. У 1997 році про його долю стало відомо Сергієві Бортнікову.
– У той час біля кредитно-фінансових установ Луцька тривали вибухи, а винуватців довго не могли знайти, – розповів Сергій Іванович. – Я збирав матеріал на подібну тематику і з тодішнім начальником УБОЗ області Олександром Сохацьким (нині він – перший заступник начальника облуправління внутрішніх справ) якось виїхав у Маневичі. Там, як розповідав Сохацький, один засуджений лише за фотографіями міг сказати, що за вибуховий пристрій задіяний і для чого його використовували – просто полякати чи заподіяти справжньої шкоди людям. Цим „зеком” був Володимир Пунько. Дізнавшись про засудженого, що володіє таким даром, я не міг залишитися осторонь. На першій нашій зустрічі Володя спантеличив мене запитанням: „Хочете, я підірву вас у цій кімнаті за допомогою вашої ж авторучки?”
На „зоні” я познайомився з багатьма іншими цікавими людьми. Ви, напевне, знаєте, що у місцях позбавлення волі відбувають тривалі терміни покарання якщо не безневинні люди, то, принаймні, такі, що скоїли незначні порушення. Я, наприклад, захищав через засоби масової інформації чоловіка, котрий отримав п’ять років в’язниці за вкрадені п’ять мішків цукру. Іншому дядькові із села дали три роки за крадіжку з поля кількох відер картоплі. Він украв, бо його трьом дітям не було що їсти. І таких прикладів безліч. Наша репресивна машина така безглузда, що годі зрозуміти її логіку...
Після кількох зустрічей із Володимиром Пуньком Бортніков так перейнявся його долею, що вирішив написати книгу. У „Похороні країни” Сергій Іванович засуджує систему, котра зламала не одне життя. Він каже, що якби герой його книги був винний, то за десять років неодмінно „проколовся” б – поділився б із друзями, проговорився „стукачеві”. Сергій Бортніков принагідно висловив вдячність колективу Маневицької колонії, зокрема її начальникові Олександру Макарчуку, а також волинській і тернопільській Спілкам ветеранів Афганістану, які зробили все, аби Володимир Пунько вийшов на волю.
Сам Володимир свою вину визнає лише у незаконному зберіганні зброї. Зброю і все, пов’язане з нею, він обожнює. Під час розслідування один „важняк” із прокуратури прямо сказав афганцеві: „Єдиний доказ – це твоя обізнаність у вибуховій справі”. А підвів Володю „під монастир” незареєстрований АКМ, якого чоловік тримав удома. Під час обшуку в його квартирі знайшли кулю і краплину крові, група якої збігалася із групою підірваного „авторитета”. Це й стало підставою для тернопільської Феміди сфабрикувати справу проти Пунька. Йому „навішали” контрабанду і незаконне зберігання зброї, співучасть у кількох вбивствах – цілий букет! А у нього й досі є підозра, що „загиблий” бандит міг сам організувати свою смерть, підставивши замість себе якогось бомжа, щоб уникнути покарання за власні „геройства”. Версія цілком правдоподібна, якщо врахувати, що дуже схожу на „підірваного” чоловіка людину хтось бачив в одній із європейських країн.
– Зізнання з мене вибивали і рукоприкладством, і більш винахідливими методами: підвішували до стелі за наручники, клали на залізне ліжко і підключали до нього струм, – розповідає Володимир Пунько. – Найцікавіше, що коли мене вже „закрили”, вибухи у Тернополі не припинилися. Але справжніх винуватців досі так і не знайшли...
Євгенія Ліщук,
м. Тернопіль
| Comments: |
