Якого пам’ятника хотів поставити зять своїй тещі
Коли Стефа отримала державну квартиру, захотіла забрати до себе свою матір Ліду Іванівну, яка мешкала в селі у старій розвалюсі. Але, як кажуть, у житті завжди є проблеми зятя й тещі. Отож, Стефин чоловік Петро став “на роги”: “Ще не вистачало, щоб вона мені тут смерділа”. Довго Стефа вмовляла Петра: “Ще ж мама не стара, і нам буде поміч тут, не потрібно буде їздити в село”. Нарешті Петро здався, але при умові, щоб у тещі була губа “на замку”, щоб не втручалася в їхні “розборки” і кожен вечір мила ноги.
А тут і сусід в хату, чує те все і каже:
– Ти, Петре, роби, як я своїй тещі робив. Спочатку мив ноги, викручував, щоб скоріше висохли, і моя теща за півроку дуба врізала.
З базару повернулася Ліда Іванівна й каже:
– Ви чули, чули, в сусідньому під’їзді померла баба Фрося. Ой, яке то горе! Скільки всього треба, щоб похоронити, а потім ще й пам’ятника поставити, а вони ж тепер такі дорогі. А ще буває, що постоїть якийсь час, а потім перекособочиться – і знову заморока. І не дай, Боже, взимку померти. Як я помру, щоб мені пам’ятника не ставили, – категорично заявила Ліда Іванівна.
А зять тещу потішив:
– Не переживайте, якщо помрете взимку (а то якраз була зима), то я вас в ящику засиплю сіллю, а навесні викопаю яму, поставлю вас на цілий зріст, по пояс присиплю землею, а тулуб і голова будуть замість пам’ятника.
Всі розсміялися, а теща сказала:
– Роби, як хочеш. Все одно я вже ні бачити, ні чути не буду. Але знай, що великий гріх знущатися над покійними, а хто на кого яму риє, той сам перший у неї впаде.
Так і вийшло: Ліда Іванівна ще жила, як помер Петро.
Галина КУРСИК,
Рівненська область
| Comments: |
