Вся правда про розстріляне весілля у Яревищі
Пам’ятник загиблим у Яревищі
Щоб не вивезли в Німеччину, вирішив одружитися
Десятирічного Авдія врятувала від смерті мати, накривши собою. Її тіло, голова наскрізь були прошиті кулями. Він лежав під ненькою, вже мертвою, сам мертвий від страху. Стрілянина, крики – все, наче в тумані. А мамина гаряча кров розливалася по всьому його тілу. І кожна краплина спадала, наче дзвін…
Це епізод знятого рівно 20 років тому у Яревищі документального фільму “Горіла сосна, палала…” про трагедію, що сталася у селі 12 лютого 1944 року – розстріляне весілля. В основу стрічки лягли спогади очевидців. І дивитися його без сліз не можливо, бо кожен з тих, хто ділився пережитим, втратив сестру чи брата, матір чи батька, друга, подругу чи сусіда… Правда, з достовірністю окремих фактів, що показувались по телебаченню, можна було б посперечатися. Але часи були ще тоді такі, що багато чого замовчувалось.
…Зима 1944-го. У сім’ї Ганни Сех помер чоловік, батько чотирьох дітей. Старшу незаміжню дочку забрали на примусові роботи у Німеччину. На руках у жінки лишилося ще двоє малолітніх дітей. Вся надія – на старшого сина Фокія. Проте і йому загрожувало вивезення. Хіба що він одружиться, тоді уникне лихої долі, бо сімейних поки що не зачіпали. Тож весілля, здавалося б, у такі нелегкі часи були звичним явищем.
Посватав хлопець сусідську дівчину Лукерію Пашкуду. З весіллям вирішили не зволікати, призначили на суботу, 12 лютого. Правда, місцевий священик довго не погоджувався вінчати молодих на велике церковне свято Трьох Святих – це суперечило усталеним церковним канонам. Та все ж повінчав, можливо, з огляду на обставини чи з іншої причини. Хтозна.
– Тоді все складалося якось не так. Весілля мало б бути перенесеним з ряду причин. Щось ніби противилося йому. Навіть у день, коли їхали до молодої на підводах, в останньої раптом відлетіло колесо і покотилося назад до хати молодого, – переказує спомини своєї нині вже покійної свекрухи Марія Стецюк.
Партизан накликав біду
Весілля було у розпалі, коли на нього завітав партизан. Очевидно, потрапив сюди випадково, заблукавши у лісі. Тим паче, що неподалік на хуторі Душево, у напрямку Заболоття, стояли німці. Як годиться, гостя запросили за стіл, почастували. І поки той, стомлений і зголоднілий, накинувся на їжу, захмелілі хлопці нишком поцупили його автомат. Вийшли надвір і спробували постріляти. Хлопців утихомирили. Але через якийсь час на хутір прибули німці з поліцаями, котрі, зачувши далекі постріли, запідозрили присутність на весіллі партизан. Серед непроханих гостей помітили місцевого поліція Зварича, який вирізнявся особливою жорстокістю.
– Німці! Німці! – забачивши декілька підвод з озброєними людьми, загукали весільчани. На шум вискочив партизан, пустив з автомата чергу по приїжджих і втік до лісу. Ті, вже маючи кількох поранених, відкрили вогонь у відповідь. Не розбираючи, хто є хто.
…Тривожний крик вирвався зі скрипки музиканта Йосипа “Жука”, весільну мелодію розстріляли кулі. Наречена з простріленим лобом, мов підкошена, впала просто в танці. Впала на свої красиві довгі коси, заквітчані різнокольоровими стрічками, на очах у батька, який за мить сам поліг навіки. Крик, лемент, люди кинулися врозтіч. Дехто сховався у хаті: хто під лавку, хто за піч, у комору. Але й там їх діставали кулі, що брязкотіли по столах, образах… А Зварич зайшов до хати і став розстрілювати шокованих людей практично впритул.
Наречений був трохи осторонь, коли почалася стрілянина. На весілля він позичив у свого дядька нового жакета. Чоловік злякався, аби поліцаї не забрали чужої дорогої речі, і побіг шукати дядька, щоб її віддати. Не встиг. Так і лежав у калюжі крові… в обновці.
Поліцай Зварич перед судом не постав
Все було червоним: сніг, що впав напередодні трагедії, світ навколо, бо горіла підпалена німцями хата. Горіли вбиті і живі, які в ній заховалися. Врятувалися здебільшого ті, хто був надворі і втік до лісу за димом палаючої хати…
– Цю страшну історію, від якої холоне в жилах кров, і намагалися відтворити київські “кіношники”, – розповідає сільський голова Василь Тусь. За три тижні зйомок село знову пережило страхітливі спомини про трагедію сорокарічної давнини. З кожним з її свідків працювали індивідуально, психологічно повертаючи у минуле.
Аби якнайбільше наблизити події реальності того фатального дня, за сценарієм у селі саме 12 лютого мало відбутися сучасне весілля. Ідея сподобалася Людмилі Зубчик та Володимиру Старчуку, котрі збиралися невдовзі стати на рушничок щастя. Не кожному ж випадає така можливість – знятися у кіно. Тому молодята погодилися на визначену режисерами дату.
Їх одягли в справжні білі кожухи і навіть знайшли музиканта-скрипаля, котрий грав на весіллі тоді, у 1944-му.
Окрім відтворення одного з кривавих епізодів тієї страшної війни, фільм переслідував ще й суто політичну мету. За інформацією спецслужб, отой самий поліцай Зварич заховався в Англії. Чимало невинної крові на його руках. І людям, котрі на собі відчули його злодіяння, важко було змиритися з тим, що він спокійно доживає віку. Подейкували, ніби Зварич служив там при церкві. Тож звертаючись до англійського уряду з проханням видати злочинця, аби він відповів за скоєне на батьківщині, сподівалися на допомогу документальних свідчень, які того часу викликали значний резонанс у суспільстві. На місце трагедії пізніше приїжджали англійці. Однак Зварич так і не постав перед людським судом. Одна надія на суд Божий…
– Убитих ховали на сільському кладовищі наступного дня. Кожного – своя родина. Від декого залишилось тільки волосся, шматок одягу чи взуття. Та й це хоронили, аби мати могилку рідної людини, котрій можна буде вклонитися. А потім вирили величезну яму, зсунули туди згарки хати, перемішаної з людськими кістками, і закопали. Тут поставили пам’ятний хрест, – згадує Єва Пашкуда. Її хата зовсім поряд.
Загороджене місце розстріляного весілля переплів барвінок, що завжди вважався весільним символом краси й молодості. Тут він сповіщає про тиху печаль. Тиху печаль за тим, хто недолюбив, недожив, недоспівав “Горіла сосна, палала…”
Любов БІДЗЮРА,
Волинська область
| Comments: |
