«Позбавте моїх тата й маму батьківських прав…»
Дитячий притулок у селі Тучин Гощанського району Рівненщини існував ще на початку шістдесятих років. Нині це – загальноосвітня спеціальна школа-інтернат, куди з усієї області збирають дітей (в основному педагогічно запущених) із малозабезпечених сімей, сиріт, школярів, чиїх матерів і батьків позбавили прав. Як сказали педагоги, то все – проблемні діти…
Про горе-батьків дівчатка соромляться розповідати
Не секрет, що дехто з них уже спробував і курити, й алкоголь, знає і про інші “принади” життя бомжів. Педагогам і вихователям школи доводиться добряче попрацювати, щоб їхні вихованці навчилися не тільки читати-писати, але й грати у футбол, теніс, волейбол, вишивати, робити макраме, співати, тобто почуватися повноцінно.
Навчання у тучинській школі, як і скрізь, завершилося, і перед педагогами постало питання, де ж розмістити дітей на літо.
– З оздоровленням дітей-сиріт проблем немає, – розповідає директор школи Тамара Мичак. – А от з тими, у кого є батьки, складніше. Багато хто потрапляє у прийомні сім’ї. Відчуваючи себе при живих батьках забутими, покинутими, багато хто відверто запитує: “А коли я вже стану сиротою? Позбавте моїх тата й маму батьківських прав…” Діти знають, що держава їм більше може дати, аніж пияк-батько чи мама, яка місяцями не буває вдома. Хоча у глибині душі вони щиро люблять батьків і так надіються, що ті стануть кращими…
За час роботи у школі Тамара Володимирівна надивилася всякого. Наприклад, трьох дівчаток-сестер з одного рівненського села доводилося виловлювати в полях-лозах, настільки вони були налякані, адже батьки не просихали від випивки.
– Однак коли сіли в машину і стали їхати, вони опанували себе, почали співати, – усміхається директор. – А потім у нашій школі “підтягнулися” в навчанні, тепер жваві, веселі, мають друзів. Біда тільки, що після закінчення ось такої школи, як наша, випускники, які не продовжують навчання далі, змушені повертатися знову у свою неблагополучну сім’ю…
Діти, з якими довелося порозмовляти, соромляться навіть говорити, опускаючи очі, про своїх горе-матерів, які їх покинули. Щоб не травмувати дівчинку-старшокласницю, якою опікується єдина близька їй любляча людина – бабуся, заводимо тему про вишивку. І Надійка враз ніби оживає, з вдячністю розповідає про свою вчительку Катерину Писарчук, яка навчила її класти на полотні хрестик до хрестика. У школі кращі роботи представлені на виставці.
– А раніше ти вміла вишивати?
– Ні, а хто мене вчив? – каже дівчинка. – А тут, у школі, ми і макраме плетемо, і в теніс граємо, і навіть у футбол. Не гірше за хлопців.
У п’ятнадцять років вже… женився
Ярмаш, Ізабелла, Рима, Радж, Самір… То все циганські імена. У школі-інтернаті чимало учнів з цих родин. Як сказала Таїсія Зінчук, заступник директора з виховної роботи, їм притаманний колективізм, вони більш дружні. Не проти потанцювати, беруть участь у різних конкурсах. Дуже люблять слухати магнітофон, бавитися мобілками.
– Чи відвідують їх рідні?
– Так, – каже Таїсія Бенедиктівна. – В основному цигани до дітей приїжджають на таксі.
А ті потрапляють в інтернат часом навіть з вошима. Не вміючи ані читати, ані писати. Буває, що в перший клас йдуть аж у 14 років.
– І тільки-но навчився азам, як уже в 15 хлопчак женитися хоче, а відтак, залишає школу, – додає Тамара Володимирівна. – Одним словом, гаряча кров.
З усіма, з ким довелося порозмовляти в інтернаті, багато говорили про захоплення. Зокрема, про уроки ритміки. Оксана Дем’янчук хоче, щоб в діток була правильна постава, щоб були рухливі і, зрештою, навчилися танцювати. Хтозна, можливо, з цих запущених (як колись говорили) дівчаток і хлопчиків колись виростуть відомі танцівники.
Окрім знань, вихованці школи-інтернату вчаться ще й елементарному: як дотримуватися гігієни, підтримувати порядок і чистоту в кімнатах. У гуртожитку педагоги та вихователі намагаються створити домашній затишок: тут і квіти, й іграшки, й усі зручності. Та й харчування краще, ніж вдома. У меню – фрукти та овочі, риба і м’ясо. Мабуть, дехто і на домашньому столі такого не бачив. Як і чистої білизни чи зубної щітки.
– Бо що там казати, дехто потрапляє до нас просто з вулиці. А буває, що ми не можемо розшукати маму, аби… позбавити її батьківських прав, – з сумом каже Тамара Мичак. – Виходить, що і без неї важко, і з нею складно.
Доки ось такі діти з проблемних сімей, кількість котрих з кожним роком в Україні збільшується, в інтернаті – вони захищені. А що їх чекає в майбутньому? І де знайдуть вони свій дім?
Марія ДУБУК,
Рівненська область
| Comments: |
