40 літ майстрував напомацки
«Це просто неймовірно», – казали односельці, спостерігаючи, як дядько Василь рубав дрова
Очі втратив випадково
– Дідуся нам буде ще довго не вистачати, – щиро зізнається його внучка Алла Міцюк, змахуючи сльозину. – Коли дід був ще зрячим, його, кого не запитаєш у селі, називали не інакше, як майстер із золотими руками. Він досить гарно столярував. Якось, коли батьки будували нову хату, хтось із односельців взявся за вкладання підлоги. Прийшов дідусь, помацав стики між дошками, і зазори йому явно не сподобалися. Змусив виконавця розібрати зроблене і сам взявся за справу.
Варто зазначити, що затьмарили долю Василя Миколайовича дві прикрі випадковості. Перша трапилася у далекому 1960 році. Працюючи у домашній кузні, селянин затиснув деталь у шустак, узяв до рук залізне долото, щоб видовбати необхідний отвір, прицілився, замахнувся, вдарив молотком – і раптом відчув, як щось полоснуло по лівому оці. Через декілька годин на око наплив такий густий туман, через який навіть на відстані метра нічого не розрізниш. Районні лікарі направили травмованого Василя до області. А там відверто заявили: “Почався процес зараження. Спинити його можна, але ціною зору”. Ось так після операції Міцюк втратив одне око, але залишився живим.
З того часу минуло вісім років. Міцюк влаштувався на роботу на фермерський кормоцех, і якось дбайливий колгоспник запримітив, що вентилятор там працює з перебоями. Перевірив – з’ясувалося, що крильчатка не прикріплена, як належить. Закрутив гайки, попритягував інші крильчатки. А перед тим, як поставити захисну сітку, вирішив перевірити роботу вентилятора. І все було б гаразд, якби не забув чоловік забрати з електродвигуна щипці. Вони якимось чином потрапили на лопасті і (треба ж так) влучили Міцюкові прямісінько в око. На біду, якраз у видюще. Бідолашне око відразу витекло і повністю затьмарило Міцюкові світ.
– Перших два роки чоловік явно підупав духом, – каже його дружина Любов Кирилівна, – а потім вирішив створити у своїй пам’яті ніби карту довколишньої місцевості. Знав, де росте картопля, буряки, пшениця, кожен кущик, кожне деревце. Ходив до криниці по воду. Порав худобу. Різав січку за допомогою електродвигуна. Словом, був хорошим господарем.
Провів світло без будь-чиєї допомоги!
А ще, як розповідають односельці, котрі приносили до дядька Василя гострити сапки і клепати коси (це у селі ніхто краще за нього не робив), що незрячий навіть на відстані чверть метра міг розрізнити, дерево це чи метал.
Якось він вдався до цілком авантюрної справи – провів до веранди світло. Навики електрика мав неабиякі – на фермі не один раз колгоспного майстра підміняв. Сказав дружині, що у магазині купити – ізольований дріт, лампочку, вимикача і так далі… А ще сказав, щоб нікого не кликала на поміч. Сам, мовляв, впорається. Отож, самотужки пальцями зробив виміри, по драбині виліз до причілка веранди, закріпив там світильника, викрутив у лічильнику пробки, приєднав вимикача до електромережі. Увімкнув, а господиня, побачивши, що лампочка засвітилася, аж руками від подиву сплеснула.
Також дивувало, як він рубає дрова. Спочатку настромлював на лезо сокири деревину, потім повертав сокиру разом з “наживкою”, бив “п’яткою” сокири об пеньок – і брусок розколювався навпіл.
Цікаво й інше – навіть незрячим Василь Миколайович полюбляв дивитися телевізора. Але вже не заради картинки, а заради тексту. Слухав, про що говориться, і в своїй уяві виношував образи, події, сцени.
– О, ще про одне вам розкажу, – продовжує нашу розмову дружина Василя Міцюка, присівши на поріг літньої кухні, – восени викопали нам картоплю, зсипали її на купу, щоб просохла, чималенька гора вийшла. Наступного дня увечері син мав прийти і поносити її в льох. Ніби все спланували як годиться. Але ці плани чоловік “перебив”. Взяв моток дроту. Один кінець прикріпив біля люка у льох, другий потягнув у бік городу. Метрів двісті тягнув, доки не натрапив на купу картоплі. Набирав її з півмішка і ось так, торкаючись до дроту ногою, ніс до льоха. Висипав – і знову в рейс. Звичайно, ця дорога була нелегкою, але в душі було задоволення. Просто хотів жити, хотів, щоб життя не було порожнім...
Ігор ШМИГІН,
Рівненська область
| Comments: |
