Фатальний випадок забрав життя прекрасної Лікарки
Людмила КАПІТАНЮК
Бачила не лише хворобу, а й душу хворого
– Людмили Олександрівни нема і, на жаль, не буде, – ця відповідь на моє запитання, чи можна її почути, і той сумний тон, яким вона була сказана у телефонній трубці, видалися незрозумілими і якимись незвично дивними. А наступна фраза: „Людмила Олександрівна померла” – шокуючою. Думаю, що кожен, хто знав цю жінку, довідавшись про її раптову смерть, пережив такий самий шоковий стан, відчуття неусвідомлення почутого і розпач – адже її не стало за добу. Людмила Олександрівна – лікар-терапевт Луцької міської лікарні, завідувачка терапевтичного відділення, володіла неймовірним даром: вона вміла заспокоїти, підбадьорити, обнадіяти хворого і його рідних як ніхто інший. І якщо у тяжку хвилину звертався до неї, то здавалося, що усе страшне позаду, біда далі не підступиться. Її знання у діагностиці були колосальні. Одне запитання, друге, третє – і всі проблеми па-цієнта для неї ставали зрозумілими! Цьому я ніколи не переставала дивуватися. Здавалося, вона бачить не лише хворобу, а й душу хворого. Думаю, що ті, хто у неї лікувався, піти до іншого лікаря уже не наважувалися, хіба що вона сама це рекомендувала.
Звертатися до неї особисто мені доводилося часто: хворіють рідні, близькі, друзі. Жодного разу вона ні в чому не відмовила. Результати її лікування завжди вражали. А скільки хороших слів доводилося чути про неї від багатьох хворих!
– Якби не Людмила Олександрівна, я б вже давно не жила, – почула від однієї па-цієнтки. – Я її слухаю і роблю все, що вона каже. Яка ж то славна людина...
Зрештою, такі слова ніколи не дивували, бо Людмила Олександрівна лікувала не лише медикаментами, а й своєю розважливою мовою, світлим поглядом і щирою усмішкою. Який би пацієнт їй не траплявся – жодного роздратування, байдужості чи халатності не було хоча б на крихточку. Такі ж уважні й відповідальні у терапевтичному відділенні всі працівники. Їм теж тепер непросто. Певно, не раз уявлятимуть, як Людмила Олександрівна іде коридором, проводить «п’ятихвилинки», робить обхід, сидить над паперами... Зайти в ординаторську, де на її столі стоїть лише портрет, квіти і ті речі, якими користувалася, ще важче. Колеги по роботі дуже поважали і шанували Людмилу Олександрівну. Її думка була важливою для багатьох при прийнятті непростого рішення.
– Вона була дуже сильна, врівноважена людина, – розмірковує Валентина Олександрівна Павелко, яка пропрацювала разом з Людмилою Олександрівною більше 20 років і нині виконує обов’язки завідувачки терапевтичного відділення. – При складних ситуаціях з хворими спокійно перебирала різні варіанти і, фактично, ніколи не помилялася – була спеціалістом високого класу. Важко навіть когось порівняти з нею. У нас багато професійних спеціалістів, але кожен з них певного профілю. А у нашому відділенні поєднуються усі, і тому такого висококласного спеціаліста у нашій лікарні практично й не було. Не дивно, що її завжди запрошували на консиліуми.
«Для нас усіх вона була, як мама...»
– Медицина – це не математика, де два на два – чотири, – продовжує Валентина Олександрівна. – Багато залежить від реакції організму. Такі ускладнення, які виникли у Людмили Олександрівни при літотрепсії (подрібненні каменів у нирках), дуже рідкісні: одне на тисячу випадків. Це був у неї перший напад, Людмила Олександрівна припустила, що виникли проблеми з нирками. УЗД підтвердило її припущення. І тоді вона прийняла рішення провести літотрепсію. Воно було цілком логічне. Теоретично все робилося правильно, операція проходила на найвищому рівні, все мало бути добре. Особисто я була впевнена, що операція пройде успішно. Людмила Олександрівна теж почувалася спокійною. Але,на превеликий жаль, доля розпорядилася інакше...
У Людмили Олександрівни було багато пацієнтів, які до неї поверталися – вони вірили, що вона їм допоможе. Терпимою і доброзичливою до хворих була сама і вимагала цього від усіх працівників нашого відділення. Розуміючи, що пацієнту потрібна інша допомога чи застосування відповідної апаратури, тобто коли бачила, що хтось допоможе краще, ніколи не тримала у нашому відділенні.
Відверто кажучи, вона для нас усіх була, як мама. До Людмили Олександрівни зверталися не лише за порадою по роботі, а й з особистими проблемами. Це була дуже порядна людина, і тому працювалося з нею чудово. Усіх намагалася зрозуміти, навіть тоді, коли хтось поступав неправильно. Зустріти у житті людей з таким характером важко.
Для своїх синів вона була і мамою, і подругою. Завжди з розумінням ставилася до молоді. Племінника, який приходив до неї за порадою, називала своїм третім сином. Ми ніколи не чули від неї, що їй важко. Хоча добре знали, що не кожен зможе звалити стільки на свої плечі і бути таким спокійним та врівноваженим, якою була вона. Як донька-лікар дуже дбала про здоров’я мами, тому прекрасно розуміла й пенсіонерів. Вона не раз повторювала працівникам відділення: “Усі особисті проблеми залишайте вдома. Тут потрібна уважність і витримка”. Зараз ми часто запитуємо себе: “А якби вчинила Людмила Олександрівна?”
Всі слова про Людмилу Олександрівну від її колег по роботі щирі, теплі й добрі. Відчувається, що ця втрата – біль для кожного. Якщо душа так болить у чужих людей, то яка ж нестерпна рана на серці у рідних... Знаючи її, не важко уявити, якою любов’ю вона їх зігрівала!
Людська пам’ять – то найвища нагорода, якої можна удостоїтися в цьому житті. Усі, хто знав Людмилу Олександрівну, не забудуть її ніколи. Вічная пам’ять...
Ольга ЖАРЧИНСЬКА,
м. Луцьк
| Comments: |
