Дев’ята у черзі по смерть
Зіна СОЛОДУХА
Гестапівці вишикувалися тісною шеренгою, тримаючи в жасі безневинних мирних селян. Перекладач сповістив: якщо негайно не вийде наперед той, хто переховував полоненого солдата, кожен десятий ситнівчанин буде розстріляний. Натовп стояв у мертвому заціпенінні. Ніхто не зізнався у своїй “провині”. Стояла серед земляків і Зіна Солодуха. Вона незабаром мала народити дитину. Люди молили Всевишнього, ридали. Та гестапівці були невблаганними.
Офіцер у чорній уніформі тикнув пальцем на десятого. Постріл – і чоловік упав. Потім ще і ще лунали постріли. Зіна отямилася, зрозумівши, що вона стоїть дев’ятою у черзі по смерть. В очах попливли жовті кола… Молода жінка падала, але її підтримали. Чекала на судну мить. Та вона, на щастя, не настала. Господь відвів криваву руку ката від двох сердець, одне з яких ще билося під серцем матері.
Минулося. Але не безслідно. Людські нерви не стальні. Тяжка психологічна травма почала відступати, бо через декілька тижнів у Зіни народилася донечка, яку назвали Лізою. Усі сімейні клопоти незабаром лягли на Зіну Борисівну, бо чоловіка Йосипа забрали на фронт.
Він повернувся додому контужений і поранений. Взялися господарювати на власній землі. Аж тут нова напасть: етнічних українців почали масово переселяти за Буг, на територію Радянської України. Розігралася велелюдна драма під назвою “Операція “Вісла”. Жорстока хвиля депортації захопила й понесла у причорноморські степи і сім’ю Солодух. Вигнанці опинилися в необжитих місцях Одещини.
– Не знаю, як би вижили, якби не швейна машинка “Зінгер”, – згадує 86-річна Зіна Борисівна. – Вона нас і годувала, і одягала. День і ніч шила щось людям, а вони віддячували нам чим могли”.
Проте думка про повернення у рідні місця не полишала ні Зіну, ні Йосипа. Прагнули якомога ближче добратися до Бугу. І пощастило згодом оселитися у Бресті. Уже пізніше, дізнавшись про можливість заробити якусь копійку, переїхали аж до Красноярська. Чоловік тяжко трудився на будові, а Зіна шила сибірянам кожухи, різну одіж. Вірили, що таки повернуться на Замойщину, але померла й надія.
Заробивши грошей, дісталися на Волинь і поселилися у Луцьку. Тут збудували хату, тут народилася донечка Валентина і син Борис. Все надбали своїми руками, дали освіту дітям. Лишень Зіна Борисівна й досі шкодує за своїм стареньким “Зінгером”, якого не змогла привезти до Луцька з такої далечі. Придбала звичайну швейну машинку.
Зіні Борисівні присвоїли звання “Майстер золоті руки”, відзначили державними нагородами.
У свої поважні літа, незважаючи на пережите, бабуся Зіна оптимістична і роботяща. Правда, думала, що більше не сяде за машинку, бо сліпота затулила очі. Далося взнаки пережите. Ще й молодою померла талановита дочка Ліза, яка багато років працювала в царині культури у Нововолинську, відійшов у вічність чоловік Йосип...
– Бачите, знову шию, – каже Зіна Борисівна. – А зір мені повернула хірург Маргарита Генріхівна Потягайло зі своїми колегами. Які у неї золоті руки! Знаєте, коли з лікарні додому прийшла, на перших порах мені було страшно. Прокинуся, було, вранці – і боюся очі розплющити: а раптом сонечка знову не побачу. Та, слава Богу, все добре. І сонечко мені світить, і людей бачу, і сама нитку заволочу. Нехай пані Маргариту і її помічників Господь береже!
Леонід ЛАГАНОВСЬКИЙ,
м. Луцьк
Фото автора
| Comments: |
