«Обувся, одягнувся – та й пішов до роботи»

Микола Масюк

Вилізти на дерево – запросто
Як виявилося, на хуторі цей чоловік живе не сам, а зі своєю старшою сестрою Харитиною, якій уже 81 рік. А їхній хаті уже близько сотні літ – її ще у Першу світову війну побудував дід пана Миколи. Батьків він не знає: мами не стало у 1942 році, а тата – у 1943. З них навіть не залишилося фотографії. Він проживав з братами і сестрами. Народився здоровим без вад, а отак його скалічила війна 1941 року: село Брунетівку і хутір бомбили, певно, тоді йому, дворічному хлопчику, й відірвало ноги. Він себе таким і пам’ятає. І з малолітства пристосовувався до життя, не нарікаючи на каліцтво. І яким було моє здивування, коли почула, що декілька років тому він міг запросто вилізти на дерево, щоб зняти бджолині рої, господарство доглядає без проблем, сам косить, запрягає коня. А господарство, треба сказати, немале: корова, свині, кінь. До того ж, біля хати чимало поля. Картоплю із сестрою садять самі вручну. Переорати, змолотити допомагають люди.
І знову не перестаю дивуватися: навіщо літнім людям такі клопоти? Адже Микола Йосипович, крім пенсії, отримує ще й гроші по втраті годувальника (його старший брат загинув у Прибалтиці під час війни). Здавалося б, для прожиття їх вистачить. Проте, виявляється, без господарства вони не уявляють свого життя. Поки здужають, доти й роблять. Микола Йосипович уже дивується мені:
– А що ж тут такого: грязь, мороз, сніг – обувся, одягнувся, та й пішов робити те, що треба.
– Скільки то людей здорових, з ногами й руками, ледве зводять кінці з кінцями, боячись зайвий раз надірвати спину чи пройтись за плугом. Краще за чаркою «пофілософствувати», як тяжко тепер жити... – пояснюю йому. 
Микола Йосипович довгий час тримав бджоли, досі за хатою вулики стоять. Він і тепер не проти біля них ходити, але не має можливості роздобути бджолину сім’ю – це треба десь до людей їхати й шукати. Біля їхньої хати – гарний садок, тут яблука і груші, щеплені ще батьком, є й ті, які щепив сам. Навпроти хати, за двором – викопаний ставок. Хоч і поліська земля, де всюди болота й вода, але при літній спеці ніде краплинки навколо не знайти, тому й попросив колись вирити йому цю копанку, у якій вода – цілорічно.

Все життя – при гасовій лампі
Розпитую у Миколи Йосиповича про життя й довідуюся, що він весь час прожив на цьому хуторі при гасовій лампі – сюди так і не провели електрики.
– Світло – то штука добра, скільки роботи усякої при електриці можна зробити. Без газу можна обійтися, дровами натопиш, а от без світла і телефону не купиш. Бо ці мобілки теперішні треба ж зарядити на електриці. Чув, що є такі, які живляться від любого істочніка пітанія, то добре було б мати такого телефона, – розмірковує Микола Йосипович.
Нині третє тисячоліття, а люди не можуть дивитися телевізор, користуватися праскою, підігріти воду на чай у холодні зимові дні... Людям, звиклим до нормальних умов життя, це уявити неможливо. Скільки похвальби «про добробут радянського народу» ми наслухалися колись, скільки обіцянок про покращення життя досі чуємо. І що маємо? Годинники по десятки і сотні тисяч доларів на руках наших «великих керовників», які палець об палець не вдарили, щоб заробити ці тисячі, а тільки хитрували, як украсти. На цей хутір не знайшлося кілька тисяч гривень, щоб поставити десяток стовпів і протягнути кілька кілометрів електропроводу до людського житла... Та що скажеш – одна сім’я статистики не робить, а у нас споконвік головне не людина, а план, валовий продукт, державні досягнення...  Адже ще за совєтів тут, на хуторі, була літня база для колгоспних корів, але світла сюди не провели, біля корів дояркам доводилося ходити поночі, а доїли їх вручну. Не дивно, що Микола Йосипович особливих змін в Україні не відчув: і при колгоспах треба було на землі робити, і тепер. Запитую, чим же він займається у довгі зимові вечори? Цікавлюся, чи знає він про те, що діється у державі, що Президент розігнав Верховну Раду?
– Читаю газети, слухаю прийомника. Колись того Кучму гонили, гонили, а тепер теж посміховище. Треба, щоб у правительстві було єдинство.
Школу він не закінчував, але читати вміє добре, лічити теж. До того ж, знає польську мову, розуміє болгарську, чеську. Свої знання з польської пояснив просто: «Аби охота була». Ще колись у Ковелі купив книжку з вивчення польської мови і платівки, які слухав на приймачі, що працює від батарейок. Так і вивчив.
Окрім хутора, Микола Масюк був у Ківерцях, Луцьку, Ковелі. Колись вирватися у світ йому було легше – мав мотоколяску. Тепер вона стоїть, фактично, розвалюхою. А на пільгову чергу, щоб купити «Запорожця», його не поставили.
– Ніяк не можу збагнути чому. Коли звернувся по цьому питанню у луцьку лікарню, то там на мене накинулися, один лікар аж затрясся і сказав, що мені не полагається машина, та не пояснив чому. Я здоровий, силу маю, у лікарню не звертаюся, хотілося б знати, чи полагається мені машина, чи ні? Доручення для водіння можна ж виписати на когось іншого, якщо мені не дозволили б її водити...
Чи поміняв би Микола Йосипович свій хутір на житло з усіма зручностями, якби випала така нагода? – запитали його, коли вже  мали прощатися.
– Не знаю, у житті по всякому може бути. Але чи було б мені десь краще, як тут, теж не знаю. Бо нову людину сюди привези, то вона за тиждень втече. А я звик до такого життя, вже іншого й не уявляю...
Ольга ЖАРЧИНСЬКА,
Волинська область
Фото Олега ГАВРИЛИШИНА

• Нравится
•