Зрадлива есемеска підштовхнула до самогубства
Підпис відсутній
Замість весілля – лікарня
– Є люди сильні духом, їм під силу пережити будь-які запотиличники від долі, нехай навіть вони будуть найболючішими. А я слабодуха, бо отримавши лише один удар, ще й досі, через стільки років, не можу випростатися на повний зріст. Ніби на душі якийсь величезний тягар-камінь: і скинути його не можу, і тягнути несила.
Дівкою бігала по дискотеках – аж гай шумів. Жодні танці без мене не обходилися. От там і познайомилася з Іваном. Такий спокійний і тихий був, так повільно говорив, що я ладна була сама ті слова за нього вимовляти, аби лишень швидше. Але, незважаючи на усі ці недоліки, він мав велику перевагу над рештою знайомих моїх хлопців – було з ним надійно, як за кам’яним муром. Тож почали зустрічатися. Після закінчення інституту мені відразу вдалося влаштуватися на роботу бухгалтером в міліцію. Нові люди, нові знайомства. Тепер я розумію Івана: він терпів, скільки міг, а далі і його залізній витримці настав кінець. Коли врешті-решт зустрілася з ним, почула питання руба: або з ним, або прощай.
І серце не тьохнуло, коли вибирала останнє. Ба, навіть раділа, що все так добре складається. Не могла ж я зізнатися Івану в тому, що на роботі мені “насватали” молодого красеня Олега. Веселий, балакучий, душа компанії. Він подобався мені все більше і більше, просто гідність не дозволяла впасти у його обійми одразу. Він так задобрював мене квітами і цукерками, так улесливо поводився, що я здалася. Боже, як він залицявся, які красиві слова говорив! Сто дзвінків на день, щоб сказати мені: “Кохаю, сонечко”. І ще стільки ж есемесок. Він просто зачарував моїх рідних. Що вже казати про мене – так закохалася, що ладна була на край світу за ним піти.
Все складалося просто ідеально, не було жодної перешкоди для нашого щастя. Навіть його родичі сприймали мене як потенційну невістку, особливо я подобалася батькові. Така усмішка, якою він зустрічав мене, коли приходила до них у гості, не могла бути підступною.
– Слухай, я до тебе так звик, майже живемо разом – давай одружимося, чи що? – ось так просто Олег запропонував мені руку і серце. А мені тоді й не потрібно було ніяких романтичних вигадок – любила ж його понад усе.
Ми подали заяву в ЗАГС. Стали готуватися до весілля. Я навіть розкішне плаття замовила в салоні. Але одягнути ту красу мені так і не судилося.
Той день я запам’ятаю на все життя. Увечері, повертаючись з роботи, вийшла на зупинку. А тут подруга зі своїм кавалером під’їхала на машині. Зраділа тоді, що так легко і швидко доберуся. Я навіть нічого не зрозуміла – лише скрегіт гальм лишився у свідомості. З ним і прийшла до тями у лікарні. І, як виявилося пізніше, лише на третій день після аварії. Мала, певно, янгола-охоронця, бо, незважаючи на травми, залишилася жити, а ось подруга з кавалером розбилися на смерть.
Думала, як краще вмерти
Черепно-мозкова травма була настільки сильною, що я два місяці не могла підняти голову від подушки. Білі халати, уколи, процедури і страшенний головний біль… Усе як в тумані. Прояснювалося лише тоді, коли приходив Олег. Як я тоді була вдячна йому за підтримку, тобі не передати. Він навіть втікав з роботи, щоб прийти в обід і винести мене на свіже повітря і сонечко. Садив на лавочці, розчісував волосся. Я ж навіть цього самостійно не могла робити.
Після лікарні на роботу так і не вийшла: кому потрібен хворий працівник? Але, слава Богу, згодом потроху почала повертатися до життя. Якось прогулювалися з Олегом і вирішили “по приколу” зайти до ворожки. Чорнява жіночка навідріз відмовилася приймати нас удвох, сказала, що говорити буде тільки зі мною.
– Не люби його, дитинко, – відразу промовила, щойно Олег вийшов з кімнати.
Я здивувалася і спробувала було заперечити, але провидиця, незважаючи на це, продовжувала далі:
– Знаю, що кажу. Він поганий чоловік, гнилий зсередини. Окрім тебе, має ще одну жінку, любить випити, компанії. Якщо не покинеш його зараз, потім до кінця життя не звільнишся…
Вона б ще далі говорила, але мій розум відмовлявся сприймати це, і я якось по-дитячому закрила руками вуха. Розсердилася на жінку страшенно, жодному слову не повірила. А дарма.
Якось, коли Олег мився, від нічого робити взяла його мобільний, щоб погратися. Але до ігор так і не дійшла, бо завадила есемеска: “Мій милий-хороший, коли побачу? Скучаю, люблю.” Стан, у який впала, прочитавши її, певно, і називається ступором. Але на те воно і кохання, щоб мій мозок негайно знайшов виправдання: “Не може бути! Ні-і-і, це просто хтось помилився!” Та щойно зайшла у телефонний архів повідомлень, як одразу зрозуміла – я повна дурепа! Аж закричала, обхопивши голову руками. Бо відчула, що, окрім душевного болю, просто вибухнув старанно залікований головний біль.
Такою Олег мене і застав: сиділа на підлозі, хитаючись взад-вперед і стискуючи щосили скроні. Та, як папуга, повторювала: “Як ти міг?”
Уяви, він спочатку спробував викрутитися! Але, зрозумівши, що не вдасться, враз змінився. Я навіть від шоку трохи відійшла, коли побачила свого “найкращого у світі Олежика” таким:
– Я тобі нічого пояснювати не буду, – спокійно промовив. – Ти тільки що сама допомогла мені вирішити “задачку”: одружуватися на багатій і жити у розкошах чи на хворій біднячці, яка буде, мов щеня, облизувати мені ноги. Не пощастило тобі, дурепо.
Що я відчувала, коли він пішов, важко описати. Плакати не могла, їсти теж. Просто лежала цілими днями пластом на ліжку, мовчки дивилася на стелю і придумувала, як усе ж таки краще вмерти: напитися таблеток, повіситися чи кинутися під авто? Через два тижні я стала схожою на скелет – так схудла і змарніла. Батьки перелякалися, дістали мені путівку в санаторій і ледь не силою відправили. Але який там відпочинок, коли на душі так гидко!
Повернувшись з курорту, дізналася, що Олег записався в ряди миротворців до Лівану. Серце затріпотіло, дай, думаю, хоч подивлюся на нього перед від’їздом. Пішла на вокзал. А там якась дівчина ридма-ридала на його плечі. Вирішила привітатися з Олеговою мамою, все ж таки давно її не бачила. Але вона, як той коршун, налетіла на мене, щойно я підійшла:
– Залиш мого сина у спокої, не бігай за ним, прив’язалась, як той реп’ях!
Ледве тоді приповзла додому. Було таке враження, наче мене випотрошили. Ось тоді і гадалку згадала, і попередження її.
…Через кілька місяців випадково зустріла на вулиці Івана. Він так щиро до мене усміхався, що зрозуміти було неважко – ще й досі його почуття до мене не згасло. Івана не лякав мій страшнючий вигляд, легковажність – усе простив. У народі кажуть: “Клин клином вибивають”. Приємно було знову почуватися коханою. Тому, коли Іван запропонував одружитися і переїхати в столицю (там знайшов хорошу роботу), погодилася.
Але спокою в душі так і не маю. Щось ніби зломилося в мені. Іван спостережливий – усе бачить. Хоча знайшлися “доброзичливці”, які ще перед весіллям розповіли йому кілька епізодів з мого життя, але він не мучить розпитуваннями. Певно, і сам не хоче страждати.
А Олег? Одружився на тій багатенькій дівчині. Виявилося, що він одночасно зустрічався з нами двома, і жодна про це не здогадувалася. Взагалі, я зараз чомусь думаю, що у нього не все в порядку з головою, бо навіщо інакше було так усе заплутувати? Бігати за двома, пропозиції робити теж двом. Знайомі все частіше бачать його нетверезим, він б’є дружину. Я мала б радіти, що Бог врятував мене від такої долі… Чому ж не радію і так кепсько почуваюся?
Юлія САВІНА,
Волинська область
| Comments: |
