За що і чому топчуть українське село?
Багато волинян садять картоплю у такий спосіб. Чи ж продадуть її восени?
У Литві всі, хто працює на землі, – товаровиробники, і господарюють в однакових умовах
Микола СОБУЦЬКИЙ, голова асоціації фермерів та приватних землевласників у Волинській області, вже поїздив по світу і побачив, як господарюють селяни у США, Німеччині, Польщі, Канаді. І переконаний, що без гуртового ринку на сільгосппродукцію аж ніяк не обійтись.
– Давно назріла ця проблема, – каже Микола Тихонович. – У Луцьку ми це питання не вирішили, тому, найімовірніше, він буде у Колодяжному Ковельського району. Хоча непогано б було, щоб їх було кілька в області, оскільки кількість фермерів зростає. У 2005 році їх було зареєстровано 754 і вони обробляли 25383 гектари ріллі, то у 2006 фермерських господарств уже 839, які в користуванні мали 28605 гектарів ріллі. За стіл повинна сісти влада, приватний капітал і селянин, щоб вирішити питання гуртових ринків на Волині.
Сам Собуцький фермерує з 1992 року і має 30 гектарів, площі не збільшує. Він – прихильник сімейного фермерства, і найманої робочої сили не використовує. Хоча у тому вигляді, в якому зараз є українське фермерство, воно йде в нікуди, переконаний господарник.
– Немає скріплюючого ланцюга: посіяв, виростив, переробив, продав. Я побував у найрозвинутіших аграрних країнах. Але приїхавши на свою земельку і використавши сучасну технологію та гарне насіння, не маю тих результатів, – зауважує фермер. – Бо я знаходжуся тільки на одному кільці ланцюга – у виробництві, мене немає у переробці, гуртовій торгівлі. Заготівельник хоче забрати у нас вирощену продукцію якнайдешевше, а продати – найдорожче. От і виникає у споживача питання: чому така дорога морква? Але ж я її продавав дешево… Тому не посередник повинен встановлювати ціни, а виробник. Якщо ж подивитися на одноосібника, то він залишений взагалі сам на сам. Дрібні товаровиробники покинуті державою напризволяще. Але чи основне державна підтримка, чи все ж таки створення ринку, інфраструктури? Я в грудні возив групу волинських фермерів у Литву. Так, як і в нас, там були колгоспи. А коли все розвалилося, вони вижили, і тепер у Європі рівні партнери. Хоча землі мають гірші, ніж у нас. Там державна політика направлена на виробника, господарів не ділять на крупнотоварних виробників, фермерів, одноосібників. Там усі – сільгоспвиробники. Маєш гектар землі, отримуєш дотацію на гектар, маєш сто – отримуєш на сто. Чимало було зроблено самими людьми. Скажімо, троє фермерів, які мали 5-15 корів, скооперувалися і три роки тому створили кооператив. На сьогодні у ньому вже є 700 членів, вони мають три супертанкери для молока (а починали зі старого газончика), гарні приміщення. У нас поки що цього не можна зробити, бо мене обкладають податками і як фермера, і як члена кооперативу, куди я входитиму. У нас можна було б з дрібних виробників створити кооперативи і по молоку, і по цукрових буряках, і по м’ясу. Але… Литовські ж фермери таким чином змогли зламати хребет переробникові і диктують йому свої умови, у тому числі й ціну на продукцію. Крім того, вони об’єдналися у кредитні спілки і зараз мають свій селянський банк. Лише за три роки міцно стали на ноги. Там кредити фермерам дають під 4,5 відсотка, і ще шукають, хто б їх узяв. А у нас кредити фермерам взагалі не дають, бо немає застави. Там діють європейські програми, на всю продукцію є квоти. Немає їх у Європі тільки на те, що вирощене на органічних добривах, тобто натуральне. Тому вихід зі становища на селі вбачаю у зміні ставлення влади до аграріїв в цілому, у навчанні молодих спеціалістів за кордоном (навіть зараз набираю тих, хто має хоч один рік досвіду у сільському господарстві, для стажування за кордоном), у створенні інфраструктури та власній переробці продукції.
Сто гривень – доплата за селітру, а ціну підняли на триста
Микола ШПАК, голова СВК “Зоря” Рожищенського району, керує господарством, якому земельні паї здали в оренду 400 селян, а працює 70 людей. У кооперативі утримують понад 300 голів ВРХ, посіяли 145 гектарів озимого жита, 168 – пшениці, з ярих посівів – 72 гектари вівса, 19 – пшениці, 26 – викосумішей, 45 – кукурудзи на силос, 13 гектарів цукрових буряків, 9 – конюшини. Землю, яку можливо було обробити, засіяли всю. Вона дасть якийсь врожай. Але розраховувати на великий прибуток керівник не може. Якщо не підведуть погодні умови, господарник планує продати 150 тонн жита.
– Звісно, якщо ціна на нього під час жнив не впаде, – каже Микола Миколайович. – І якщо говорити про державні дотації, то за озимі посіви ми отримали по 100 гривень за гектар. 100 гривень давали за тонну селітри. Але тут виходить парадокс: взимку ми брали селітру по 960 гривень за тонну. Тільки-но весною держава дала 100 гривень компенсації, як ціна зросла до 1300 гривень за тонну селітри. Кому така компенсація потрібна?
Турбує голову СВК не так ціна на пальне, як дорожнеча запчастин. Про нову ж техніку навіть не мріє (сівалка коштує 33-36 тисяч гривень. За що?) Тут би старе відремонтувати, яке уже служить 25 літ.
– Мої односельчани накупили собі китайських тракторів (їх ціна від 18 до 22 тисяч гривень). Це ж подумати: вони проходять через п’яті-десяті руки, поки їх отримає селянин, а коштують значно дешевше, ніж вітчизняні тракторці. То як же жити селу? – запитує Микола Шпак. – Колись сільмаші були у кожному райцентрі. А тепер де вони? Та й ті сто селян, котрі забрали свої земельні паї, самотужки працювати не можуть. Свою земельку вони віддали тим односельчанам, які мають техніку. Інше питання – збут продукції. Цього року ми віддали в оренду односельчанам овочесховище, куди вони заклали на зберігання моркву. Але навіть зараз не можуть її продати. Боляче дивитися, як продукція гниє. Наша “Зоря” сьогодні виживає тільки за рахунок молока і надання населенню послуг…
Іноземні інвестиції приходять в область
Георгій МАЦЮК, начальник відділу організації виробництва і маркетингу продукції рослинництва управління агропромислового розвитку у Ківерцівському районі, працює у сільському господарстві з 1983 року.
– Колись був доведений до району план, по якому господарства прогнозували всю сільськогосподарську діяльність, – розповідає Георгій Олексійович. – Під цей план давалися ресурси: паливо, міндобрива, кредити. Тепер підприємства кинуті господарювати на власний розсуд з умовою одержання прибутків. Власне, так і повинно бути. Однак під це треба формувати базу. Щоб виробник міг спрогнозувати, що йому сіяти, де продати. При цьому мають бути гарантії на закупівлю продукції, враховуючи і ціно-матеріальні ресурси, які йдуть на виробництво. Однак з реалізацією продукції ми не знаємо, що буде. Це і є головна проблема для села, яка не дозволяє виживати дрібним товаровиробникам. Коли крупнотоварні виробники (а їх у нашому ра-йоні немає) ще можуть маневрувати фінансами, то 30 малих господарств Ківерцівщини, які в середньому обробляють від100 до 860 гектарів землі, концентруються на якомусь одному виді продукції, що дуже часто садовить їх в калошу. Стабільно висівають у сільгосппідприємствах зернові, які не є збитковими. Не займаються цукровим буряком, бо при теперішніх цінах на нього потрібно отримувати врожай не менше 350 центнерів з гектара, а це великі затрати в процесі вирощування, які ми не можемо профінансувати. Колись у районі сіяли по дві тисячі гектарів льону, по 600 – овочів. Тепер цих культур, як і картоплі, в районі немає. Бо немає реалізації.
– На що тоді надія?
– На державну підтримку. Бо отримуючи за гектар посівів 300 євро, як у Німеччині, і маючи квоти на продукцію, можна говорити про виробництво. Крім того, ми надіємось як на іноземні інвестиції, так і на вітчизняні. Вже надходять пропозиції від поляків, чехів, німців. Вони входять на нашу землю зі своїми фінансами і технікою, використовуючи нашу робочу силу. Але їх цікавить земля насамперед як об’єкт виробництва. Іноземці у нас хочуть працювати під гарантію збуту продукції. Крім того, іноземцеві тут працювати вигідно, бо він бере у себе вдома кредит під три відсотки річних (на відміну від наших 17-ти). Крім того, у нас родючіші землі, ніж в Польщі чи Німеччині, дешевша робоча сила, немає надлишку великого продуктового ринку. Кажуть, що капіталізм без планів. Нічого подібного, за кордоном є квоти, всі виконують договори, де записано, скільки мають виростити і продати. У нас поки що умови господарювання дуже складні, бо нічого не планується. В останні роки люди землі вже не хочуть, бо це не той товар, на якому можна легко заробити: потрібно вкладати кошти, і за перший рік віддачі не побачиш. Крім того, ніхто не може спрогнозувати погодні умови. Наприклад, район отримав 470 тисяч гривень компенсацій за важкі погодні умови та минулорічне підтоплення. Але фінансова підтримка держави – це складна процедура, при якій є обмеження: не можна використовувати цих грошей, якщо у підприємства є заборгованість перед пенсійним фондом чи податковою.
«Ми вже є конкурентами Європі»
Віталій ЗАРЕМБА, перший заступник голови Волинської облдержадміністрації, так прокоментував ситуацію в аграрному секторі Волині:
– Рік на рік не випадає. Нині закупівельні ціни на м’ясо просто сміхотворні. Хоча зросли ціни на молоко. Однак його виробництво в області зменшується, бо за останні 22 роки зменшилося в області корів аж на 20 тисяч голів (і більшість – в індивідуальному секторі). Чому корови в хазяїв йдуть під ніж? Бо минулого року знизились закупівельні ціни на цю продукцію. Якщо ж брати загалом, то село катастрофічно старішає. На місце тих, хто уже не має здоров’я тримати корівку, ніхто не приходить.
А якщо говорити детальніше, то умови господарювання дуже складні. Хоч ми і констатуємо, що зросло фінансування з державного та обласного бюджетів за цільовими програмами, але у той же час порядок використання цих коштів надзвичайно ускладнений. Тут є дві сторони медалі. Наш товаровиробник інколи не встигає за інноваціями, які ми отримуємо у вигляді програм, або не хоче їх усвідомлювати. Наприклад, в області проводиться ідентифікація худоби. Питання постало ребром: програма не передбачає коштів за великовагову худобу, яка не ідентифікована. Тобто треба робити те, що від нас вимагають, бо не буде доплат. І це стосується не тільки селян, а й сільгосппідприємств. Сьогодні питання ідентифікації худоби ми взагалі не повинні ставити, але у нас, як кажуть, поки грім не вдарить, дядько не перехреститься: не ідентифікована худоба є і в сільгосппідприємствах, і в індивідуальних господарствах… Маємо 280 тисяч гривень на відшкодування мінеральних добрив. Але їх не можна використати, бо тих добрив аграрники просто не закупили. Інша сторона медалі. Передбачені кошти на здешевлення страхових премій, але господарства не страхують посівів, бо дуже складна процедура отримання цих грошей, тож ніхто й не береться це робити. Є деякі проблеми з отриманням державних доплат і по м’ясному поголів’ю. В області є більше двох мільйонів коштів, які не можна використати за призначенням.
В цілому становище господарника ускладнилося і через політичну ситуацію в країні. Погляньте, що відбувається на ринку зерна. Коли його не стало, тоді пішли ціни вгору. А ситуація з цукром? Ще минулого року говорили про його виробництво як про досягнення, що маємо більше, ніж за радянських часів. А тепер куди його дівати? Тепер щодо м’яса. За два роки збільшилося виробництво свинини, курятини. Але яка їх вартість? 4,80 гривні – заготівельна ціна на свинину. Як підприємству, яке вирощує свині, зводити кінці з кінцями? Впала вдвічі ціна й на м’ясо ВРХ. Тобто український ринок розбалансований, і щось спланувати, напрацювати якусь цілісну довгострокову програму практично неможливо. Через зони пріоритетного розвитку м’ясо з-за кордону ввозиться законно, це ні для кого не секрет. Нині Президент України поставив питання перед прем’єром про зменшення ввезення цього м’яса, тому що держава через це терпить величезні збитки, не отримуючи податків. Я вже не кажу про нашого вітчизняного виробника. Тому сьогодні на чотири місяці призупинили давальну схему (коли ввозять м’ясо з-за кордону, тут переробляють і відправляють до країни-постачальника). Хоча вивозилося лише десять відсотків, а решта йшла на наш ринок. Але чому заборона тільки на чотири місяці?
– На яких культурах область сьогодні робить акцент?
– На Волині з’являються соняшник і соя, плануємо збільшити посіви ріпаку. Тобто це культури, які є провісниками майбутнього. Більші площі займе кукурудза на зерно. Не обійдеться й без традиційних культур – пшениці, жита, вівса. Продовжуємо сіяти цукрові буряки (дещо в меншій кількості).
– А які перспективи розвитку аграрної галузі Волині?
– Це адаптація сільського господарства до умов світової організації торгівлі. Є ще один аспект: відчувається катастрофічна нестача висококваліфікованих кадрів. Сьогодні мало любити землю, потрібні сучасні знання. На селі не вистачає не тільки капіталовкладень, бо можна й невеликими коштами вміло розпорядитися, а великі зарити в землю, але й кадрів. Потрібно шукати нові ринки збуту продукції. Хоча з цим великої проблеми немає. Наприклад, частину волинського молока закуповує Росія, область вийшла на молдавський ринок, але й наше населення стало споживати більше молокопродуктів. А це свідчить про зростання купівельної спроможності населення. Щодо м’яса, то чи дійсно у нас його перевиробництво? На мою думку, потрібно врегулювати ввезення “моху й болота” на український ринок з-за кордону. Бо ж відомо, що українські м’ясопродукти більш якісні, ніж закордонні. Потреба України в цукрі – один мільйон 400 тисяч тонн, ми ж виробляємо на мільйон більше. Тут слід шукати ринки збуту, бо його зараз ніхто у нас не купує. Наприклад, відкритий азійський ринок. Це треба вирішувати на рівні міждержавних угод. Якщо ми і збільшимо виробництво зерна, то треба інакше підходити до розвитку тваринництва в області, тобто дбати про концентровані корми, щоб дійсно худоба набирала вагу.
– А як із картоплею та льоном?
– Є державна підтримка цих галузей. Хоч втрачені технологічні можливості з вирощування льону, але галузь потихеньку відроджується. По картоплі ми підтримуємо тільки ті господарства, які займаються насінництвом, бо його втрачати не можна. А ринок картоплі наповнений, у 99 відсотках вона вирощується в індивідуальному секторі. На зовнішній поки що виходу немає. А загалом у такій країні, як наша, без серйозної програми розвитку АПК вижити неможливо, бо ми залишаємося аграрною державою з величезними можливостями. І якщо їх задіяти, то я думаю, що нас як потенційного конкурента боятиметься світовий ринок (хоча ми і так уже конкуруємо з виробництва пшениці, соняшнику, м’яса). Просто потрібно звернути на село увагу, бо пройде ще десять років, і ми вже говоритимемо не про відродження села, а про його… заснування.
Марія ДУБУК,
Волинська область
| Comments: |
