Село «найправдивіших» гуцулів
Князь Василь РОШКАНЮК і княгиня Ольга ЮРЯК
Космач – унікальна місцина у Прикарпатті. Село розкинулося на площі 84 квадратні кілометри, має вісім тисяч населення, лікарню, пологовий будинок, вісім шкіл і навіть музей легендарного провідника опришків Олекси Довбуша, який був важко поранений біля хати космачанина Степана Дзвінчука. Лінгвісти тлумачать назву села як „келія Сонця”, а історики і письменники називають його „серцем”, „космічним центром” українських Карпат. Із висоти пташиного польоту Космач нагадує соняшник: від центру навсібіч розходяться 32 промені-присілки, у яких зручно примостилися охайні дерев’яні хати добродушних гуцулів. Бог обдарував місцевих жителів своїми щедротами: ледь не у кожній хаті живе вмілий ре-місник або музикант. Та найбільшими скарбами цього краю є писанкарство і народні обряди. Місцеві писанки не сплутаєш з іншими: вони мають жовтогарячі кольори, переплетені червоними, зеленими, оранжевими відтінками, та дрібний геометричний малюнок, у якому ховаються майже всі астральні знаки. Таким же сонячним є одяг космачан.
– Ми живемо високо у горах, близько до сонця, тому споконвіку шиємо собі світлі, жовтогарячі або оранжеві речі: запаски, опинки, кептарі, – розповіла жителька Космача Анна Палійчук. – Зараз у молодих усе час-тіше виникає бажання одружуватися за давньою традицією, у гуцульських строях. За збережені протягом багатьох віків звичаї нас називають „найправдивішими” гуцулами.
Гуцульське весілля вражає багатьох туристів. Ось і я, фотографуючи весільну процесію, ледь не потрапила під копита баских коней, на яких до церкви з’їжджалися молодий (князь), молода (княгиня) та їхній численний супровід – дружки, дружби, бояри, світилки, свати і свахи.
Першим на подвір’я напроти церкви під’їхав молодий – Василь Рошканюк. Про його прибуття людей сповістили трембіти. У сорочці-вишиванці, світлому строї, із джумирею – чорною шапкою з віночком на голові – він очікував молоду, помітно ніяковіючи через увагу ощасливлених екзотичною подією журналістів. Нарешті з’явилася і молода – Ольга Юряк, одягнена у гаптований маленькими металевими бляшками (капслями) кептар, із барвистим вінком (косицею) на голові.
За словами Анни Палійчук, один лиш кептар нареченої коштує тисячу гривень. Кожна княгиня повинна мати свій кептар. Їх у Космачі нині роблять три майстрині.
Після вінчання молода пара, пригостивши людей біля церкви, на конях вирушила веселитися. Щороку у Космачі гуляють вісім-десять „національних” весіль. Є, звичайно, і сучасні, на автомобілях, але щороку все більше молоді хоче вінчатися саме за національним звичаєм. На весілля збирається понад триста людей. Гуляють два дні, а третього дня (повесільне) за стіл сідає лише найближча родина.
Про космацьке весілля канадська письменниця Ольга Луцик-Рем, уродженка Космача, свого часу написала чудову драму „Князі гуцульських полонин”.
– Дуже файним колись був поховальний обряд, – згадала Анна Палійчук. – Років сорок тому на похорон приходило багато молоді, бо там було дуже весело. Молодь ставила біля мерця свічку і починала бавитися у дупака або „вішання”. Хтось жартома казав: „Марійка вішається на шию Іванові”, і дівчина мусила підійти до хлопця і поцілувати його. Раніше вважалося, що біля покійника, який помер своєю смертю, не можна плакати. Його забрав до себе Бог, отже, це Його воля, котрій не слід опиратися. Зараз на похоронах уже не веселяться, бо часто буває, що помирають молоді, і тоді вже не до сміху...
Колорит місцевого побуту, традиції і обряди здавна чарують людей, які вперше потрапляють у цей чудовий карпатський край. Прості, щирі гуцули, мальовничі гори і полонини ваблять у будь-яку пору року.
Євгенія ЛІЩУК,
Івано-Франківська область
| Comments: |
