Трагедія на мосту
Підпис відсутній
У Німеччину поїхала, щоб не вмерти з голоду
Ганна потрапила до Німеччини у сорок тре-тьому. Крім неї, у заможного баварця працювало ще п’ятеро остарбайтерів. З Марусею, майже землячкою (була родом із Пінщини), і зійшлася найближче Ганна. Маруся була старшою від неї років на п’ять і вже заміжньою жінкою.
З плином днів вони все більше прив’язувались одна до одної. А то якось Маруся заходилася розповідати про свою жіночу долю, коротаючи темний і довгий вечір останньої воєнної осені. Вони спали на одному ліжку в маленькій кімнатці на горищі великого селянського будинку.
– Андрій прибув у наше містечко наприкінці сорокового з Вітебська. Працював у райкомі комсомолу інструктором. Вперше ми зустрілися на зборах. Я працювала тоді на цегельні, а він прийшов ще з кількома партійцями агітувати заводську молодь до комсомолу. Андрій одразу причарував мене своєю якоюсь нетутешньою вродою: високий, широкоплечий, з густою чорною чуприною та ще й з невеличкими чорними вусиками. Його погляд був такий жагучий, такий проникливий, що в мене усередині щось обривалося, а серце завмирало від млості. Андрій говорив щось про гуртування пролетарської молоді, про блага і достатки, які принесе людям комунізм, а я думала зовсім не про комсомол, а про те, як солодко, мабуть, було б в обіймах того чорновусого красеня-райкомівця. Відтоді я вже не мала спокою…
На Марусине щастя, райком мав серйозні плани щодо окомсомолення робітничої молоді єдиного в містечку промислового підприємства. Вдавалися до різних методів, але ставку робили переважно на культурні заходи. Найпоширенішим були звичайні танці у нашвидкуруч облаштованому заводському клубі – з обов’язковими, звичайно, політінформаціями та пропагандистськими лекціями. На танцях і познайомилися ближче Маруся з Андрієм. Сподобалася вона і парубку. Обійми його були і справді солодкими, а поцілунки ще солодшими…
Коли Маруся сказала вдома, що збирається заміж за Андрія, батько розгнівався не на жарт:
– За того партійця без роду-племені?! Ніколи не дам свого благословення!
Відмовляла й мати, одне слово, зчинився рейвах, і Маруся, плачучи, втекла з хати. Прийшла до Андрія в його парубоцьку кімнатку, яку винаймав неподалік райкому, і відтоді додому не поверталася. Днів через п’ять мати принесла її дівочі пожитки, сплакнула, прощаючись, перехрестила дочку й пішла. Більше ні її, ні батька Маруся не бачила: незабаром Андрія направили до Мінська на курси, і вона поїхала разом з ним. А тоді почалася війна…
До столиці Білорусії фронт наближався дуже стрімко. Усі партійні та радянські чиновники поспіхом евакуйовувалися на Схід. Збирала речі вже й Маруся, але одного дня, коли вибухи лунали, як недалека гроза, Андрій прийшов з роботи пригнічений і розгублений:
– Мене залишають у місті для підпільної роботи…
Він наполягав, щоб вона їхала сама, але Маруся навідріз відмовилася.
Із центру міста ще до входу німців вони перебралися на околицю. Перші місяці окупації минули спокійно. Ціни на базарі, правда, різко стрибнули вгору, але в Андрія були гроші, тож з харчуванням великих проблем не виникало. Удень Андрій ходив по місту, налагоджуючи зв’язки, а увечері неодмінно повертався, і їхнє сімейне щастя продовжувалося. Та одного разу, це вже було восени, він сказав, що йде з міста на кілька днів. Маруся чекала його два місяці, доки вистачило покинутих грошей. Рятуючись від голодної смерті, повернулась до рідного містечка. Але замість хати і батьків зустріла молодицю там вирва від бомби… Перебула кілька днів у далеких родичів, котрі ледве самі зводили кінці з кінцями. Отож нічого не залишалось Марусі, як зголоситися самохіть до Німеччини…
– А як же Андрій?! – вирвалося у Ганни. – Може, він повернувся, шукав тебе!...
Маруся відвернулася й заплакала, і Ганна з прикрістю зрозуміла, як недоречно вирвалося те її запитання.
А Курт був схожий на Андрія…
Невзабарі по тому з Марусею стало коїтися щось зовсім незрозуміле: змарніла, паморочилася голова, нудило, а іноді робилося так кепсько, що ледве переставляла ноги, тримаючись за живота. Однак ця хвороба стурбувала лише Ганну: хлопці-поляки і словачка вже не просто скоса поглядали на неї, а відверто дивилися з презирством і злобою. Вороже стали поглядати на Марусю відтепер і бауер з бауерихою, загалом люди лояльні і нежорстокі. “Чому вони так на неї в’їлися? – запитувала сама себе наївна Ганна. – Через те, що хвора і стала гірше працювати? Невже в них нема серця?!”
Проте Маруся була не хвора.
– У мене буде дитина! – зізналась дівчині одного вечора.
Вражена Ганна не знала, що й відповісти.
– Тепер і ти мене ненавидітимеш! – мовила Маруся і заплакала.
– Чому?
– Бо я нагуляла її з німцем!
– З ким?.. – Ганна і зовсім розгубилася.
– Із сином хазяїна!
…Курт приїхав до батьків на побивку після шпиталю. Гостював майже місяць. Вродлива, весела і запальна слов’янка запала в око унтер-офіцеру, котрого за якийсь тиждень-другий мало проковтнути фронтове пекло. Тож здобути любов синьоокої Мері (як згодом називав її) мусив доконче. Був ставний, високий, з дужими руками, трохи навіть схожий на Андрія, тільки чуприну мав русяву… Він прийшов до неї з пляшкою трофейного молодого французького вина у кімнатку на горищі. Маруся мала тоді ночувати сама (словачка Гелена відпросилася звечора в сусіднє село до земляків). Вона не змогла його прогнати. Курт був ніжний, і хоч не розуміла слів, які шепотів їй, та слова ті були любі і клалися на серце, як бальзам на незагоєну рану…
Маруся народила хлопчика на початку травня вже в таборі для переміщених осіб, якими опікувалися американці. Ганна увесь цей час була з нею. А наприкінці місяця усіх колишніх громадян СРСР повели на Схід – у радянську зону окупації, щоб повернути на батьківщину. Передавати остарбайтерів мали на річці Ельбі. Прийняти групу перших земляків вийшли на середину моста кілька радянських офіцерів. Саме в рядах тої першої групи були і Ганна з Марусею. Коли вони ступили на міст, Маруся раптом здригнулась, обличчя жінки зблідло, а в очах, що впилися у високого чорновусого майора, який стояв попереду, застиг відчай. Що сталося далі, Ганні і досі важко віриться: немовляти, яке Маруся несла майже від самого бельгійського кордону, у неї на руках не стало, почувся тільки сплеск і вражений зойк кількох дівчат, які йшли поруч. Не встигли всі опам’ятатися, як радянський майор був уже біля них.
– Маруся?! – вирвалось у нього із здушеного горла.
Вона зупинилася перед ним на краю моста і щось мовила, підвівши пополотніле обличчя. Офіцер замахнувся, але не вдарив, а штовхнув жінку в груди. Вона навіть не скрикнула, і за мить темна вода поглинула її…
Микола ШМИГІН,
Волинська область
| Comments: |
