З німецької каторги на радянську гнали пішки
Андрій КОРЕЦЬ пережив і німецьку, і радянську каторгу
Від фашистів рятувала ряднина
У 1941-му Любешівщину фронт обминув стороною, тож близько двох років мешканці цієї поліської глибинки жили відносно спокійно. Лихі часи почалися з приходом у Лобенські ліси партизанського з’єднання одіозного більшовицького генерала Олексія Федорова. Червоні партизани вступили до бою з групами УПА, яка тримала під контролем Полісся, провокували українсько-німецьке протистояння, практично спричинили громадянську війну серед мирного населення.
Через федорівців у сорок тре-тьому фашисти розбомбили Хоцунь. На щастя, з людей ніхто не загинув, та було зруйновано майже всі оселі. Коли літаки скинули першу бомбу, шістнадцятирічний Андрій пас за селом корів.
– Почув, як щось тонко й протяжно виє, наче скрипка, – розпо-відає він. – Думав, музики грають (а я веселий хлопець був) – та й давай танцювати у присядки! А воно потім як бахнуло, знову і знову. Аж тоді злякався і все зрозумів… Доки німці вгамувалися з нальотами, наша сім’я переховувалась у сусідньому селі Бучин. Але й там спокою не було: ще кілька днів у небі шугали літаки. Тільки зачую гул – відразу падаю на землю. Бучинські хлопці сміялися, бо ще не знали, що таке бомби. Потім дізнались і вони… Перезимували ми в землянці, а навесні до села підійшов фронт. Німці всіх людей вигнали із села і повели у Дольськ. Там молодших вишикували й почали відбирати на окопи. Мене ж на цей час тітка Параска сховала у купі соломи: накрила рядном, а зверху посадила своїх маленьких дітей гратися. Отак вдалося уникнути окопів. Погнали нас далі – в село Мохро (тепер Білорусь). Там теж стали відбирати на окопи. Я знову заховався в соломі – тепер уже в копиці, що стояла біля клуні, де ночувала наша сім’я. Тільки заховався, як у двір заходить німець і йде прямо до копиці. Серце моє впало у п’яти. А німець розставляє руки і… набирає оберемок соломи. Набрав і поніс, не помітивши мене. Життя моє тоді перебувало на волоску, бо, якби помітив, убив би на місці, думаючи, що партизан. Після такого страху більше ховатися не схотів.
Як там не було, але німці особливої жорстокості не виказували, у деяких випадках совість мали. На окопи брали молодих і дужих, не чіпали дітей, матерів з малими дітьми. Одна молода дівчина, наприклад, врятувала від окопів парубка: стала поруч із немовлям, яке “позичила” в сусідки, і сказала, що то її чоловік. Повірили, не забрали…
На окопи Андрія тоді не взяли, а разом з батьком, матір’ю, сестрою та сотнями інших селян із навколишніх сіл загнали в білоруське містечко Яново, позапихали в товарняк і повезли до рейху. По дорозі, вже на польській землі, відстала від потяга Андрієва старенька мати. Фашисти її арештували і відправили до штрафного табору в Пінську. Після тривалої перевірки, правда, відпустили додому…
А потяг з поліськими невільниками тим часом прибув у Дюсельдорф.
– Коли ми виходили з вагонів, – коментує цей епізод дід Андрій, – місцевий люд від подиву роти пороззявляв, а дехто й хрестився, думаючи, що фюрер уже з краю світу звозить рабів, бо ж були в дивовижному одягу: в усьому полотняному, домотканому та ще й у постолах…
«Одна біда – що у Німеччині, що у Підмосков’ї»
Доля занесла Андрія аж на французький кордон. Там і визволили його з німецького рабства американці. Ті кілька тижнів американської опіки Андрій Захарович і досі згадує з приємністю: “Жили, як у раю: ситі, одягнені у все нове, добротне – американці дозволили “отоварюватися” в покинутих німецьких магазинах”.
Однак більшовики зажадали усіх своїх колишніх громадян повернути в СРСР, і американці змушені були передавати тисячі остарбайтерів у радянську окупаційну зону. На тих, хто не хотів повертатися, чекала кара. Карали, звісно, не американці, а більшовицькі агенти, яких чимало втерлося поміж невільницькими масами. Та й серед остарбайтерів-росіян вистачало вірних сталінців, які могли забити вночі українця, дізнавшись, що той не хоче в СРСР.
Отримавши на мосту через Ельбу своїх співвітчизників, більшовики відразу роз’єднали чоловіків і жінок. Перших знову вишикували в колони і погнали далі на Схід.
– Ішли довго, – розповідає Андрій Захарович, – через Магдебург, Познань, Брест. У Бресті сподівалися, що відпустять по домівках, але приїхав якийсь генерал, виліз на спе-ціально збудований високий поміст і сказав, що ми попрацювали на німця, а тепер треба попрацювати ще й для Батьківщини, мовляв, війна забрала багато людей, робочих рук не вистачає. І погнали нас далі – на Бобруйськ, Калугу, аж у Тульську область, у так званий Підмосковний вугільний басейн, на шахти. Тяжкою була дорога, голодували, бо отримували на добу лише 700 грамів хліба і кілька черпаків бовтанки, яку варили у польових кухнях. З Бобруйська нас мали нібито везти вже поїздом, але через інцидент на станції, коли голодні хлопці вкрали зі складу бочку із сиром, всю колону (а було нас у ній, казали, близько двадцяти п’яти тисяч) покарали “пішою прогулянкою”…
Андрій Корець добував у Підмосков’ї буре вугілля, поруч з радянськими каторжниками, пліч-о-пліч махали кайлами і німецькі полонені. Охоронці ставились до них дуже жорстоко: били і навіть убивали за дрібні порушення режиму.
– А до своїх співвітчизників як ставилися?
– Нас не били.
– То, значить, ліпше було, ніж у Німеччині?
– Одна біда!
У сорок шостому Андрію Захаровичу дали відпустку. Приїхав у Хоцунь – записали в “істребки”, тож на шахти повернувся аж через рік, але вже на Донбас. Та й там довго не був: знову залишили його в селі, коли приїхав у відпустку, на цей раз будувати колгосп. Так і будував до пенсії. Шкода й праці, бо і пенсії нормальної не заробив, і колгосп їхній доживає чи не останні дні.
Ігор ШМИГІН,
Волинська область
| Comments: |
