Дванадцять трун з… Хмельницького ринку
Трагедія, яка трапилася тиждень тому на території Волочиського району Хмельницької області, відібрала спокій у багатьох волинських родин, вдівцями залишила молодих чоловіків, осиротила понад десять дітей. Чорний смуток окутав Ковель, хмарою зійшов над містом, розрядився дощем… Біль досі розриває серця рідних, сновигає від хати до хати й кличе на цвинтар.
«Їду востаннє», – казала усім вагітна Таня
Відшукати родини загиблих було нескладно – про біду, яка спіткала ковельчан, знає кожен у місті. Важче було подзвонити у двері і глянути у зболені очі матерів, які поховали своїх доньок, та чоловіків, котрі залишилися вдівцями з малими дітьми на руках. Ще нещодавно у їхніх домівках були сміх і радість, сьогодні ж кожен давить у душі сльозу, щоб ще більше не травмувати малят.
Біда прийшла злощасного вівторка 17 квітня. Не випадково саме у цей день жінки поверталися з Хмельницького – у вівторок у Ковелі на Привокзальному ринку вихідний, тож підприємці мають можливість поїхати за товаром. Вирушали, як завжди, у понеділок надвечір – тим самим бусом з тим самим шофером. Тільки закінчилася поїздка не як завжди, обірвавши 12 життів на півдорозі. Додому так і не повернулися Ніна Гарбузюк, Людмила та Оксана Кондратовичі, Тетяна Хлуд, Лідія Гавриленко, Людмила Брацунь, Алла Здробилко, Антоніна Семенюк, Марія Стецюк, Вікторія Поліщук, Галина Матіщук і водій Олександр Попіка. Вічна їм пам’ять…
У помешканні Кондратовичів подвійний траур – тут поховали відразу двох невісток. А вони ж кілька днів тому відзначали свої дні народження: 4 квітня Людмила святкувала ювілей – 30-ліття, 11 квітня Оксані виповнилося 34. Фотографії, з яких дивляться молоді усміхнені красуні, не дають спокою їхнім чоловікам. Картають себе, що відпустили дружин у дорогу, ковтають чергову дозу заспокійливого – і знову гортають альбоми.
– Я приїхав на місце аварії через кілька годин, – помітно, що чоловікові Людмили Василеві важко дається кожне слово. – Після побаченого в мене очі стали сліпі – всюди кров, розкидані речі, мертві тіла. З буса зробилася консервна банка, а причіп, в якому везли товар, нагадував кришку для закатування…
– Ми не їздимо на “нічний” базар у Хмельницький, тільки на денний, – каже Валентина Іванівна Кондратович, свекруха загиблих Люди й Оксани. – Коли невістки їдуть – я залишаюся з дітьми, а вони і мені привезуть товар, бо ми всі підприємці. Коли я їду – їм везу. Того дня Людочка поїхала за чоловічими светрами, а Оксана – по вітровочки і брюки. Ще просилася у дорогу дочка Оксани Юля – випускниця, закінчує одинадцятий клас. Але мама не взяла її. Сказала, що спершу скупиться сама, а наступного разу вже поїде з нею виключно за святковим вбранням, щоб не поспішати і все гарно вибрати. Не судилося…
Розповідають, що Людмила Кондратович сиділа в бусі спереду. Коли сталося зіткнення, вона ще деякий час була жива, бо її викинуло із салону. Але “швидка” не довезла жінку до лікарні. У неї залишилося двоє маленьких дітей – Олена й Андрійко. Доця від народження хворіє, нещодавно лише почала говорити – а тут така психологічна травма.
– Поки ми клопоталися про поховання, учителька пояснила Оленці, що мами нема – Бозя забрала її до себе на небо, – розповідає Валентина Іванівна. – І коли після похорону ми повернулися додому, внучечка вже почала мене заспокоювати: “Ти не плач, бабо, і не бійся, мамі біля Бозі буде добре”.
Андрійко ще не усвідомлює втрати, бо в понеділок йому виповнився лише рочок.
У дорогу до Хмельницького в останню хвилину зібралася й рідна сестра Людмили Кондратович Тетяна Хлуд. Вона була на сьомому місяці вагітності…
– Таня спочатку не мала їхати, – плачучи, розповідає мама Лідія Іванівна Созонік. – Але десь за день до від’їзду записалася. Всім казала: “Поїду останній раз і вже буду вдома спокійно сидіти”. От і вийшов той раз справді останнім.
Вдома її так і не дочекалися чоловік Анатолій і донька-восьмикласниця.
«У сні Саша йшов на небо в білому костюмі»
У водія мікроавтобуса “Форд-транзит” Олександра Попіки напівсиротами залишилося аж семеро дітей.
– У нас народилося п’ятеро синів, – розповідає вдова Людмила Степанівна. – Найстаршому синові Дмитру 21 рік, меншим: Андрійкові – 18, Віталику – 13, Павлові – 8, Володі – 6,5. Але нам так хотілося ще мати доньку. Порадилися з чоловіком і вирішили, що візьмемо до себе у сім’ю ще двох дівчаток-сестричок, чиїх батьків позбавили батьківських прав. Адже п’ять років тому мене підкосила важка хвороба, і я більше не могла народжувати. Так нас стало дев’ятеро.
Напередодні трагедії жінці наснився віщий сон.
– У сні сам Господь сказав: “Ця душа призвана до спасіння”, – пригадує пані Людмила. – Я бачила, як Саша у білому костюмі піднімався на небо, відходив від мене все далі й далі, а я його не могла зупинити. А вже у вівторок сон справдився… Я його відпустила з легкою душею, бо знаю, що він спасенний, його Господь забрав. Після трагедії минув тиждень. Я сповна усвідомлюю, що Саші вже не буде. Одні лиш маю переживання: аби мені були сили довести дітей до пуття, щоб вони не залишилися сиротами. Бо я не маю впевненості у своєму здоров’ї. Я онкохвора…
Коли у вівторок в обідню пору пролунав тривожний дзвінок, жінка про дивний сон не згадала. Їй чоловічий голос повідомив, що на дорозі між Тернополем і Хмельницьким її Саша потрапив в аварію. Просили якнайшвидше приїжджати на місце дорожньо-транспортної пригоди. За півгодини Людмила вже була у дорозі.
– Зі мною поїхав пастор нашої церкви (вони – християни віри євангельської – авт.), а ззаду – двоюрідний брат Саші бусом. Ми так вирішили. Думали, що, можливо, людей треба буде куди завезти, товар забрати. Бо мій Саша теж не раз виїжджав бусом, як інші шофери потрапляли в аварію. Не знали, що там уже всі мертві.
Олександра Попіку поховали найпершим, ще у середу надвечір. Наступного дня біля його могили з’явилося ще 11. Такого велелюдного похорону в Ковелі не пам’ятають – провести в останню путь загиблих зібралися тисячі людей. І тепер на ринках Ковеля відчутна жалоба – про страшну трагедію нагадують чорні стрічки, якими майорять контейнери.
...Єдиний, хто вижив у цій жахливій аварії, – водій вантажівки, яка буквально сплюснула пасажирський бус із ковельчанами. Страшно подумати, які відчуття переповнюють його тепер. Хоча родичі загиблих не тримають на нього зла.
– Того чоловіка я повністю розумію, – говорить вдова Олександра Попіки. – Претензій до нього ніяких не маю. Мені його дуже шкода. Я б із ним хотіла побачитися, але не зі злості, лише сказати: якщо він після такої страшної трагедії залишився сам живий, то має у своєму житті зробити висновок. Господь йому дарував життя, щоб врятувати його душу.
Наталія КРАВЧУК,
Волинська область
| Comments: |
